Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з хати.
— А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! — крикнув Мина.
— Мабуть, Мина! — обізвались хлопці з сіней.— А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.
Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.
Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві молодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату кури, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і доставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя влетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, перекинула горщик і сама з горщиком впала додолу.
Василина прокинулась й озирнулась по хаті.
"Господи, де це я? — подумала Василина.— Здається, неначе в Комарівці в батьковій хаті... ні, неначе в Журавці у пана Ястшембського в пекарні... Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена".
У той час прокинулась Марія, схопилася й сіла. Василина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.
— Василино! Чи ти спиш? — спитала Марія.
— Ні, не сплю,— обізвалась Василина.
— А чом же ти не встаєш?
— Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову каміння.
— Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? — сказала Марія.
— Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,— бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку.— Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.
— Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.
— Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? — сказала Марія.
Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.
— Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,— сказала Марія, встаючи з лави,— не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!
— А я неначе б їла солоні огірки,— обізвалась Василина з полу.
— Але як оце ми послались у новій одежі? — питала Марія у Василини.
— І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? — спитала Василина.
— Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.
Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.
— А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порається коло печі. А вон, проклята! — крикнула Марія, схопившись з лави.
Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.
— Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! — крикнула Марія.— Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?
— Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,— сказала Василина,
— Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?
Марія й Василина поскидали нову одежу і повбирались у буденну.
— Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,— бідкалась Марія.
— Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та приберешся, то й з церкви вийдуть.
Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому лобі. То йшов Мина.
— Ой, Мина йде! — крикнула Марія й кинулась до дзеркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями щоки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках виступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.
Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,
— Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,— сказав Мина.
— Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? — спитала Марія.
— Та пропасниця ж,— сказав Мина, глянувши на Василину.— Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.
— Оце полізу до служби в погріб по огірки! — крикнула Марія.
— Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.
— То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,— сказала Марія.
— Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..
Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим часом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.
— Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків? —*гукнув Мина.
— А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,— сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.
— Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак! — сказала Марія.
— Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,— сказав бурлака.
Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.
— Еге, заманулось солоних огірків — сказав Мина, уплітаючи кислу капусту на ввесь рот.
— А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті потекла.
Мина почастував горілкою передніше молодиць, а потім себе, а парубків поминув.
— Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,— обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.
— А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,— сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.
— Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла? — спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.
— А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,— сказала Марія, обідившись.