Сонце високо підбилося вгору. Політники посовувались по буряках все далі та далі. Позад них визначались на чорній, як оксамит, землі рівненькі рядки буряків, неначе хто порозкладав на ріллі разки зеленого намиста. Кухар зварив куліш, а Лейба та Сруль краяли хліб, розставляли миски й розкладали ложки. Лейба гукнув на політників, і довгі ряди дівчат та парубків заворушились і наче посипались до куреня. Політники посідали коло мисок і кинулись до ріденького кулешу. Дівчата хапались, аж губи собі попекли, бо музики вже грали козачка. Деякі покидали недоїдену страву, бігцем кинулись до музик і розпочали метелицю. За метелицею пішов козачок та гопак! Декотрі охочі парубки пристали до дівчат, і серед поля в робочий час розпочалися такі танці, неначе десь на весіллі. Дівчата навіть не почували, що в них боліли ноги од роботи. Веселі музики дратували їх, як малих дітей солодкі медяники. Пани з жидами добре знали, чим можна вдарити по молодих нервах, і вигравали на тих нервах козачка, од котрого перепадало в їх кишені чимало грошей.
Недовго дівчата танцювали. Економ загадав знов на роботу. Музики замовкли. Лейба та Сруль полягали під возом в холодку і тільки поглядали на політників та на політниць.
— Чи не лукаві тобі жиди! — гукнув один парубок.— Повивертались, як ті кабани. Лейбо! А йди, лишень, буряків полоть.
— Чого тобі треба? Поли собі на здоров’я! — обізвався Лейба та й заснув, розкинувши руки по траві.
Дівчата й хлопці сапали буряки, а жиди спали, аж роти пороззявляли. Мухи обсіли Лейбу, обліпили йому очі, чорніли під очима, неначе другі брови, обліпили кругом рот, лазили й вилазили з рота, неначе бджоли з улика. Лейба крізь сон клацнув зубами, перекусив з десяток мух, половину ковтнув, половину виплював і знов роззявив свою вершу. А дівчата сапали та сапали, ще й веселих пісень співзали.
Сонце скотилось за ліс. Погоничі половили коней і позапрягали. Музики знов вдарили козачка. Дівчата позбігались, покидали сапи, побрались парами й знов пішли кружком метелиці. Вони танцювали доти, доки зовсім потомились, і, ледве дихаючи, посідали на вози.
Лейба вглядів Василину на полудрабку, довго придивлявся до неї, а далі спитав:
— Як тебе, дівчино, звуть, ану скажи!
— А тобі нащо? — спитала Василина й зареготалась.
— Може, хочеш до неї старостів слати? — сказав, усміхаючись, один парубок, скоса поглядаючи на чорні веселі Василинині брови.
— Чи ти здурів! В мене є жінка й діти,— сказав жид,— та як тебе, дівчино, звуть? — знов спитав Лейба.
— Ну, Василина,— сказала вона, сміючись.
— А як тебе дражнять? — знов спитав Лейба.
— Оце причепилася причепа! Не питай, бо швидко старий будеш.
— Ей, Лейбо, шануйся! Потривай, розкажу я твоїй Сурі,— знов обізвався один парубок.
Лейба придивився, що Василина була дуже гарна на вроду. Він знав, що пан Ястшембський дуже любить гарних наймичок: дівчат та молодиць.
Коло куреня стояло вісім довгих фургонів, обсаджених людьми. Музики та жиди посідали на тих возах, що їхали в Журавку, де жив посесор. Погоничі погнали коні. Музики заграли. Фургони рушили з місця і розкотились од куреня на всі боки. На всіх фургонах заспівали дівчата, а скрипки вили, як скажені, решета дзвеніли та гули між тонкими дівоцькими голосами.
Вже сонце сіло за лісом. Два фургони скотились з гори і в’їхали в Комарівку. Знов на улицях загавкали собаки, застукотіли колеса, засвистіли погоничі. А дівчата співали та співали, неначе верталися з весілля.
Василина перескочила через перелаз, а мати вже насипала в миску галушок і винесла надвір.
Сім’я сіла кругом порога. Паляник сів на порозі. Паля-ничиха поставила миску на круглому камені коло порога, прикривши його рушником. Василина сіла вечеряти, підо-бгавши під себе ноги, і тільки тепер почутила, що в неї ноги стали неначе дерев’яні: отерпли й зомліли, й боліли. Сім’я повечеряла й зараз полягала спати. Василина лягла в хаті на лаві. В хаті усе затихло, тільки під вікнами гули хрущі та бились об вікна. А в Василини в вухах все дзвеніло та гуло решето, все вили, як несамовиті, скрипки. Вже вона заплющила очі й почала дрімати. Хрущ загув і вдарився в вікно, й Василині здалось, що на двох скрипках разом порвались струни, а решето луснуло посередині, стало здоровим ротом, обліпленим мухами, й той рот проковтнув Лейбу, тільки його тонкі ноги задригали. Василина заснула важким, міцним сном, неначе вмерла.
— Василино! Вставай, бо вже нерано! — будила мати дочку.
Василина спала як вбита.
— Василино! Вставай-бо та жени вівці до череди! — сказала мати і торсонула Василину рукою.
Василина кинулась як перелякана. Їй приснилось, що вона сидить на полудрабку на фургоні. Хтось неначе смикнув її за полу. Вона впала з полудрабка на землю та й... прокинулась.
Надворі зовсім розвиднілось. Василина почувала, що в неї ноги неначе хто полив цілющою водою: ноги вже не боліли. Вона вийшла надвір. Небо було ясне та синє, та глибоке. Кругом села на горах зеленіли садки та ліси, вкриті росою. Пташки щебетали. Соловейки співали, аж по садках співи розлягались.
В Василини майнула перша думка в голові за музики, за дівчат, про хлопців. Вчора на буряках були хлопці з усіх близьких сіл. Скільки вона бачила дівчат та хлопців! "Ой, коли б же й сьогодні поїхати на буряки!" — думала Василина, одганяючи вівці в череду.
Не встигла Василина вернутись до свого двору, а на селі, десь далеко-далеко в садках, знов завили, як несамовиті, скрипки, знов задзвеніло решето, знов загуркотів веселий поїзд і заскавучала собарня.
— Ой мамо! Коли б швидше обідати, бо вже фургони їздять по селі,— сказала Василина до матері, входячи в хату.
— Хіба ти знов поїдеш на буряки? — спитала її мати.
— Поїду, аби тільки батько пустили. Одначе треба заробити грошей на намисто,— сказала Василина.
В хату ввійшов Паляник. Василина знову почала проситись в його на буряки.
— Про мене, їдь,— сказав Паляник до Василини,— тільки заробляй гроші не на свої дівоцькі примхи, а на оплать податів. Он бачиш, скільки вас у мене! Їсти є кому, а робити — не гурт-то.
В Комарівці, як і скрізь по селах в тій країні, люди мали чималий дохід з садків. Паляник заробляв в інший рік доволі грошей на садовині. Люди не з охотою йшли до панів на заробітки, та ще до тих, що поступались невеликою платою. Але два роки перед тим садовина не родила. Своє поле не настачало доволі хліба на харч та на оплать податів. Паляникам доводилось шукати заробітків.