— А приміряю я оту червону спідницю! Може, прийдеться на мене,— сказала Марія.
Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.
— Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички низками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.
— Добре. Бери, коли хочеш,— сказала Василина.
— Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.
Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.
— Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.
Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзеркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши ліву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по хаті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.
— Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди? — питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.
— Господи, як гарно! — говорила Василина, важко зітхнувши і підперши рукою голову.
— А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Василинко?
— Як тобі подобається синя, то бери синю,— сказала Василина.
— А котра мені краще пристає до лиця?
— Обидві пристають, але синя неначе лучче,— сказала Василина.
— Куплю синю,— сказала Марія.— Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!
Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.
В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.
— А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що? — спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.
Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.
— Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче писанка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.
Молодиці розіп’яли хвартух.
— І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Василино, хто це тобі накупив такого маку?
— Ат… заробляла потроху та й насправляла,— сказала Василина.
— В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,— сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.— Продай мені, Василино, і хвартух.
— Про мене, купи і хвартух,— сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.
— Таку чудову одежу варт покропити,— сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.
— Будьмо ж здорові, Василино,— сказала Марія, наливаючи чарку горілки.
— Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,— одказала Василина до Марії.
Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.
Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.
— Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич насправляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?
— Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...
Василина тільки рукою махнула.
— А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться — не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Василино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?
Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і неначе вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.
— А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою? — сказала Василина.
— Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,— сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.— Набралась я на своєму віку всякого лиха.
— Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці? — спитала Василина.
— Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,— сказала Марія й задумалась.
— Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: "Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця". Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.
У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.
— Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на роботу. Мати виряджала мене та й наказувала: "Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах вештається всякий народ, а в тебе чорні брови". Я стереглася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в квітки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: "Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!.." А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!
— Пішла моя краса марно, наче лист за водою,— сказала Василина.
— Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.
Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, довге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавочкою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.
— Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чіпляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся палицею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей — не люблю вас, бо ви нехороші.