"Боже мій! Що це зо мною діється? Чи я сплю, чи це мені сниться, чи я слаба",— думала Василина, дивлячись на кам’яну стелю.
Пам’ять верталась до неї, та не могла вернутись.
Вона повела по очах рукою, неначе хотіла прогнати якийсь важкий сон з очей. Коли це писнула дитина голосно. Той гострий крик неначе врізав Василину ножем по самому серці. Десь у неї взялася сила, неначе хто линув на неї цілющою водою. Вона швидко підвела голову, підвелася й сіла. Пам’ять разом вернулась до неї, її облило неначе холодною водою. Коло неї качалась мала дитина й кричала гострим, пронизуватим голосом.
Василина й сама незчулась, як скинула з себе керсет і завинула в його дитину. Цілий вчорашній день з’явився перед нею, од самого ранку до пізньої ночі. Все горе того страшного дня, всі муки тієї страшної ночі разом встали в її пам’яті. Вона крикнула не своїм голосом й заглушила слабий дитячий крик.
— Так це ти, поганцю, довів мене, безщасну, до такого лиха! Ти мене знівечив, прогнав з своєї хати, з рідного краю, пустив по світу волоцюгою. А сам гуляєш та танцюєш з своєю молодою. Я одна мушу поневірятись на чужій стороні, між чужими людьми. Не діждеш ти, щоб я годувала твого сина! — крикнула Василина не своїм голосом.
Вона хотіла встати. Вся ненависть до Ястшембського закипіла у її серці, пробила його наскрізь гострим ножем, закипіла в душі, як вода на вогні. Вона почула, що набирається сили з тією злістю. Гнів налив її тіло якимсь пекельним здоров’ям: вона хотіла встати, але знов упала на пісок. А лихо клекотіло у її душі, як вода в казані. Вона згадала вчорашній вечір, згадала молоду Ястшембського, всю у рожевій одежі, у дорогих квітках на голові, веселу, щасливу.
Василина почутила, що злість давить її душу, затоплює серце, як вода. Їй здалось, що камінь над її головою все спускається нижче й лягає на її груди, і давить до холодного піску, давить, давить і не дає дихати...
Вона кинула оком на дитину... Бліде лице посиніло. Руки простяглися до дитини. У Василини десь узялась сила. Вона встала, вхопила дитину й кинулась до річки.
"Не діждеш ти, щоб я годувала твою дитину",— подумала Василина, а ноги самі несли її до річки. Вона вийшла на берег й спинилась на крутій скелі. Внизу під самою скелею шуміла між камінням вода. Хвиля била між трьома здоровими каменями й падала вниз білою піною.
Василина, бліда, як смерть, нагнулась вниз й глянула на шум, на білі хвилі. Вона й сама незчулась, як її руки випустили дитину. Вона тільки почула, як дитина впала у воду й бовтнула, неначе хто кинув у воду камінь, тільки тоді схаменулась, крикнула таким страшним голосом, яким люди кричать під ножем розбишаки, й впала без пам’яті на землю.
Сонце тільки що піднялось над корсунськими горами. Надворі ніде не видно було ні душі. Стояла мертва тиша, тільки внизу шуміла вода по камінню.
Василина лежала між купами каміння. Її очі, дикі й страшні, дивились на круті скелі на противному березі, а в голові ясно й виразно вчувалось страшне: бовть, бовть! неначе хто безперестанку кидав у хвилі каміння. Василині здалося, що потріскані скелі, облиті світом сонця, почали темнішати, оступились далеко од берега й неначе потонули у вечірньому тумані. На синє небо ніби впала ніч, небо почало чорніти. Зелені верби та лози потемнішали, наче голе дерево зимою. Темно-синій круг неба захитався на обидва боки, як човен на воді. Береги Росі розступились далеко один од другого. Скелі почали коливатись і почали рости угору.
День змінився на ніч, а серед тієї темряви ясно й виразно розносилося: бовть! — і різало Василину по серці, як гострий ніж. Василині здалося, що вона лежить у печері під кам’яною стелею, а коло неї стоїть Ястшембський і регочеться. Камінь піднявся вгору, й стала біла стеля. Василині здалося, що вона в Журавці, в покоях у Ястшембського, сидить на канапі й держить на руках маленького, чудового хлопчика, свого сина. Вона вхопила дитину, пригорнула до серця й почала її душити. Пальці стали гострі, як гачки, й ввігналися у м’яке гаряче тіло. Тепла кров з дитини потекла по її грудях. Вона глянула дитині в лице, лице стало бліде, синє. Вона кинула його од себе, й дитина бовтнула у воду, а Ястшембський зареготався, вхопив її на руки й кинув у шум.
І здається Василині, що бистра вода понесла її на середину широкої річки. Береги ледве мріють, заставлені гострими скелями. Вода реве, клекотить. Вона тоне, заливається водою й знов виринає й ніяк не може втонути.
Сонце заблищало з високого неба просто над нею. Вона простягає руки просто до сонця й просить помочі. Сонце сховалось, неначе пірнуло у небо, й надворі стала ніч. А вода реве, кидає Василиною то вгору, то вниз. Вона то пірнає, то виринає. Кругом неї заворушились у воді русалки, заспівали і почали її тягти на дно. Василина тоне все глибше; чує, як вода крутить нею, мов вихор пилом. От вона лягає на холодне дно й потрапляє лицем на дні на свою дитину. Дитина вхопилась холодними ручками за шию й повисла, як здоровий важкий камінь. От вона вмирає, але у воді чути: бовть, бовть, бовть! — і той страшний гук не дає їй вмерти, держить у тілі душу...
Коли це кругом неї вода стала гаряча й почала кипіти. З чорного дна вихопилась червона водяна трава, чудна, похожа на раки, на павуки, й запалала полум’ям. Кругом неї вода заклекотіла. А русалки знов закрутились коло неї й заговорили людським язиком...
Василина розплющила очі. Кругом неї стояли дві баби і одна молодиця. Молодиця лила воду з тикви на її голову. Баби підвели Василину й посадили.
— На, молодице, напийся води,— сказала одна баба, приставляючи тикву з водою Василині до губів.
Василина напилась води і опам’яталась.
— Яка це молодиця? — говорила одна баба.— Здається вона не стеблівська.
— Мабуть, якась бурлачка,— обізвалась молодиця.
Василина не мала сили говорити, тільки застогнала і знов впала на каміння.
— Боже наш милостивий! Що ж нам робити з цією нещасною молодицею,— бідкалась баба,— де її діти, як їй помогти?
Людські хати були далеко. Найближче стояла хата тієї молодиці, котра вгляділа Василину разом з бабами. То була молода удова Марія Янівна.