Бурлачка

Сторінка 19 з 52

Нечуй-Левицький Іван

"Серце моє! Не покину я тебе, хоч би мене силував батько, силувала мати тебе покинути. Вмру, а тебе не покину!" — думала Василина, дивлячись на світло, що ма-нячило серед широкого, білого, вкритого туманом степу.

А тим часом над головою Василини збирались чорні хмари.

Одного дня тітки прислали до Ястшембського лист й просили його до себе на вечір. В тому листі вони натякали, що на вечорі буде одна особа для його дуже інтересна: та особа була молода панна Броніслава Дембінська, небога одного близького сусіда, польського пана. Вона приїхала до дядька в гості з Волині на кілька місяців.

"Приберися, Стасю, чепурненько, бо панна гарна, молода й має більше двадцяти тисяч карбованців в київських банках",— писали тітки.

Ястшембський причепурився й покатав до тіток.

В тіток зібралась чимала компанія. Вже пізненько приїхала й панна Броніслава. То була висока гарна панна за двадцять років, русява, біла, з рожевими щоками, делікатна, як дитина, весела й поважна, як щира аристократка. Вона була вся в чорному й тільки на тоненькій шиї червоніла вузька червона оксамитова стьожка. Вся русява голова була в розкішних локонах, а дві білі рожі, недбайливо кинуті між хмари локонів, надавали незвичайно делікатний колорит її білому лицю та червоним, як рожеві пуп’янки, губам. Чорна сукня міцно обхоплювала її повні плечі й зменшувала повну її постать.

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші паничі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його плани, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Броніслави з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русявими завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кільця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

— А що? Як тобі сподобалась наша волинянка? — питали в Ястшембського тихенько тітки.

— Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої,— говорив Ястшембський.

— І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві,— говорили тітки,— ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не панна. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені були неначе з дірками, що вкине туди, то воно зараз і випаде.

— Треба не випускати з рук цієї панни,— сказав він до тіток.

— Та вже ми вчепимось до неї... Вчепися й ти, серце Стасю,— говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного кружева та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.

— Треба женитись! — сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть у той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

— А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може, й куховаркою,— сказав до Василини погонич.— Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, яку раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястшембського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

— Чого ти так товчешся? — сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзенькнула й луснула під її руками.

— Що це з тобою сьогодні, Василино? — крикнув Ястшембський, виглянувши у двері з — стаканом чаю у руках.

— Те, що було і вчора,— сказала сердито Василина.

— Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю! — сказав Ястшембський.

— Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворушився у його в душі. "Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!" — подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

"Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпрощатись,— подумав Ястшембський, дивлячись Василині у вічі.— Але... не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі".

— Ну, не сердься, Василино,— сказав Ястшембський взявши її за щоки пальцями,— хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

— Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,— промовила Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала стогнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі... В неї не ставало духу...

— Василино! Дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором? — сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

— Не зачіпайте, мене! — крикнула Василина не своїм голосом.

— Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто,— почав Ястшембський.

— Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити,— крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто по-роснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина коли-небудь не наробила скандалу...

— Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок! — крикнула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зірвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястшембському.