— Так от ми й хочемо,— закінчив Яким,— хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбає. Газету ж виписали, а завтра... та й із хлопців приходьте хто,— там чи кобилицю перенести, ґанок полагодити.
Костя захоплено:
— О, за нами затримки не буде!
І ще хтось:
— Ми будемо!
І гамір, галас знявся в хаті. Дзвінкими голосами дівчата в приступ пішли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожній? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопці ж десь добули.
— Та хай сосни в посадці наламають! — гукнула котрась. Півнівська Галька пальцем колупала вже стіну біля вікна, так цілий шмат глини й одпав. Кричала до дівчат:
— Ой матінко ж моя! Та ви подивіться!
Як гуси на вигоні — клекіт голосів.
Христя стрибнула на стіл і з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил із нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.
— Да,— знову Яким,— у кого портрети є революційних діячів, то приносьте. А в тебе,— до Давида звернувся,— ми портрет Леніна поки що позичимо.
Давид хитнув мовчки головою. А очі захоплено й радісно дивилися на молодь.
XVI
На другий день, ще бовкало на дзвіниці, баби обухівські бачили, йдучи до церкви, як біля хати-читальні метушилася молодь. І нащось стояли дві кобилиці біля ґанку. Стукав молоток і дзвякала сокира на самому ґанку — то хлопці піддашшя та сходи лагодили. На вулиці стояла юрбою дітвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозі заґавилися. З хати на ґанок вибігла дівка в самій сорочці, в підтиканій аж до колін спідниці.
— Косте, принеси он кобилицю!
Костя на землі щось біля сходів возжався. Підняв на Христю голову.
— А сама ти не зводила б зійти? — і сміється, бо східці ж прийнято.
— А ти ж бачиш — ніяк.
— Я зсадю!
— А, бісе! Тобі аби!..
Костя знову сміється, а очі несамохіть так і припали до Христі. Потім одірвався, кинув сокиру й подав дівчині кобилицю на ґанок. Вибігла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в двері.
Дехто з хлопців пішли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дівчата ще надходили, хлопці їх зсаджували на ґанок, а як котрої — то не хотіли навмисне: це з тих бідових дуже. "Хай лиш спробує, куди воно жінка сама без мужика годиться". Тоді дівчата — подавали руки їй і хлопцям "утирали носа".
— А що? Куди годяться?
— А ось і тітка Марія до нас! — Христя весело.
У чорній свиті, розстебнена, в квітчастій невеличкій хустці на голові підійшла Марія, розчервоніла з ходи й весела. Руки дівчата їй простягли, вона схопила одну своєю, а другою колону ґанкову обхватила, ногу високо на піддашшя та тільки — гоп! — уже на помості каблуками стукнула.
У хаті — гармидер, як це завжди буває під час мазання: стіни голі. Посеред хати, на столі,— купа юпок, теплих хусток навалена. Дівчата обстругували стіни,— які з долу, які з кобилиць угорі. Одна місила посеред хати, просто на підлозі, глину з кізяком на шпарування. Біля одного вікна Яким замазку замішував.
Марія весело, як зайшла:
— Добридень вам, дівчатка!— а тоді крутнулась на каблуці, як дівка, і очима по хаті. Свитка їй на однім плечі вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потім витягла з кишені щітку, поклала на лутці й до Якима з жартом, а все немов замислена:
— А ти сам один, сердешний, тут із дівчатами. Як візьмуть тебе в роботу!
— Гукатиму товариша, нехай рятує,— в тон відповів Яким і справді погукав:— Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж із тієї кімнати глухо. В Марії якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стіл її, на купу дівчачої одежі. Спідницю підтикала, рукава по лікті засукала й хустку квітчасту — по зеленому полю червоні квіти — назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хаті, на стіни роздивляючись.
— Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цілий шмат сухої глини.
— Мазати — так мазати! Це ж ми не найнялися, а собі мажемо.
Марія все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрізь мазати, і в тих кімнатах?
— Там Давид саме з книжками заходився,— сказала котрась із дівчат.
— Так хіба ж не можна, щоб і стругати заразом? Вона крутнулась і вийшла в коридорчик, а на порозі в ту кімнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на підлозі нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звів. Тоді очима обдала і, поздоровкавшись привітно, підійшла й присіла біля нього.
— Усе ти з книжками, Давиде! — і мов задумалась. А потім діловито: от що — вона думає отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тільки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звів голову й глянув на молодицю. Стрілись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свій одвів. А Марія зітхнула і, спершись об його плече рукою, важко підвелася. Давид ще вслід їй:
— Тихін пішов на Огирівку?
— Пішов,— сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. І все стояла. Потім на очі, як очерет од вітру, схилились чорні вії. Ще глянула примружено. І враз в обличчя (вже не сховає молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навіть крок ступила до Давида з порога.
— То що, Давиде?
— Та... нічого.
Марія ворухнула коромислами брів і повернулась, потім вийшла, пругко вигнувшись у стані,— знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, які годящі, які оправляти, які на горище, а думав: і як він що забув сказати Тихонові (пішов на Огирівку, у сестри покрівля на повітчині впала, а вдова — сини ще малі — ну й пішов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збігати: в Ілька, в наймита, начебто щось за лист цікавий є,— казала Зінька. Ще думав: ну, а то знає Тихін і сам, що з хуторянами-незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агітацію ведуть. А вже ж на сході, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.
Внесла Марія з Галькою кобилицю в кімнату. Поставили під стіною од вікна, і Марія, скинувши чоботи, полізла на неї. Галька пішла собі — сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стіні, заспівала тихо, без слів, якусь веселеньку мелодію. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хіба він не бачить її наскрізь! І оту хустку квітчасту, і сорочку з веселими дівоцькими уставками хіба не задля нього наділа? Не мазати йшла!