На ґанку, де хата-читальня, бібліотекареві кури понахохлювались і застигли в дрімоті. Отут вони й живуть.
Вечоріло вже. Півень злетів на конов'язь і прокричав через вигін своїм приятелям "на добраніч", а тоді запрохав дам на сідало.
А вже чути далі крізь дрімоту — з ночі залунали голоси, жарти й дзвінкий дівочий сміх. З обох країв села й через вигін валила молодь. Загупали на піддашші чобітьми і з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом підходили до ґанку, з усіх чотирьох вікон бліді смуги світла на вулиці малеча місила в грязюці — їх не пускали в хату. А за вікнами ж клекотів шум, співали, сновигали, маячили проти вікон рухливі постаті.
— Федоре, підсади! А тоді я тебе.
І припадали до шибок цікавими зіркими очима.
— Їй-бо, ваш Іван, Федоре, Ганку обняв, цілує!
— Та бре?
— О, їй же бо! Диви, ще цілує! — аж захлинався якийсь, іще ближче обличчям, аж ніс розплющував об шибку, припадав до неї.
Перше, що Давидові впало в очі, коди одхилили двері,— густий сизий туман тютюновий, що так і колихався над головами хвилями. Крізь його сивий серпанок виступали два дівочі рядки попід стіною на ослонах — співали щось про милого в далекій дорозі. Під другою стіною юрба хлопців, а на столі, саме під портретом Шевченка, рушником брудним обвішеним і в павутинні, сидів якийсь довгов'язий парубійко, і на коліна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собі. Над головами в тумані блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню. Підвів обличчя — знати, не вперше схилявся й підводився, бо аж скривлене з болю, хоч і весело наче, очима пробіг по юрбі, обернувся.
— Ти!
— Лягай! — хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову і придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбі:— Я, я...— Лусь, трах!
Давид похитав головою. А Яким сказав:
— Оце як бачиш.
— Да, роботи буде чимало. Ну, а зате і знай же, Якиме,— і раптом захоплено глянув на товариша й додав: — Дивись, як ото блищать очі! Бісові діти! І це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм світ— хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очі! Треба тільки зуміти.
Спитав, чи є бібліотека. Є. Яким повів у темний коридорчик, а потім у розчинені двері, в темну кімнату. Ще з порога чиркнув сірника Яким.
— Оце шафи наші.
Давид підійшов до шафи і крізь розбите скло дивився на полиці, завалені пошарпаними книжками. Взяв одну — в ніс ударив пах старого залежалого паперу, змішаний із пилом. У куточках, понад полицями, навіть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку — Лєскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.
— І тут книжок повно. Це генеральшині. Бібліотека добра, одним словом, тільки що більше все романічеські та вірші, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх і беруть — не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папір, чи не дуже товстий. А тепер і зовсім не видають книжок, бо не вертають, скурюють.
За стіною, за шафою, бренькнула гітара, й тихе сопрано:
Нічка розсипала зорі сріблястії,
Ось вони в річці на дні...
Яким ще чиркнув сірника.
— А стіни! — похитав Давид головою.
Пляміли вони болячками. В кутках із стелі звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкості ізнизу навіть поцвів. Під луткою обвалено було.
— Ремонту треба, та й доброго.
— О, це ми зробимо, це пусте,— сказав Яким, кинувши порожню пачку з-під сірників у куток і повертаючи до дверей,— от із молоддю нам справу владнати. Бо досі хто з мужиків хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачі не затягнеш сюди.
— Та з молоддю якось ми уладнаємо,— сказав Давид. У великій хаті, як вернулися, і досі хлопці в поляпаса грали. І стояли біля вікна гуртом поважніші, курили і, нудьгуючи, спльовували. Туман іще густіший став. А десь у ньому бродили, як місячної ночі, дівчата з співами,— шукали когось. І наче десь далеко-далеко, а не під стіною, стиха співали. Біля самих дверей Гордіїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долоні і одвернувся до Якима. Обличчя стомлене і вже без запалу, а в голосі чулась нудьга.
— Хоч би ти, Якиме, був прийшов із гармонією.
— Не до гармонії мені тепер,— одмахнувся Яким. Спитав потім, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знає? А за плечі тоді рукою хтось схватив його і тягнуть, і регочуть — угадано Костю. Але він тільки вилаявся з нудьгою:
— Іще вам не остобісіло!
Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув із стола і теж не схотів уже більш. Коло розірвалося. Хто одійшов до дівчат. Од вікна підступились хлопці до Давида, і сказав Остап Ївги-удови, усміхнувшись, а невесело:
— Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
— Бачу, погана!
Яким уже посеред хати стоїть і руку підняв.
— Товариші, увага! Дівчата, киньте, доспіваєте потім! Усі повернулися до нього. Шум затих. Дівчата ще співали, а потім обірвали не разом, не рівно спів. В одному кутку ще захлиналась якась сміхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок і кинув через голови:
— Ану там,— не налоскоталися ще? Замовкни!
— А то що? — підвівся Книшенко і глянув спідлоба.
— Побачиш що!
— Овва!
Од стіни одхилився тоді кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.
— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
— Не дуже лиш сажай! — озвався з-під стіни Гниденко Филька білобрисий. Яким мовчки зміряв поглядом із ніг до голови його і, одірвавшись потім, гукнув:
— От що, товариші! Завтра всі дівчата, що співають у хорі, і так взагалі, котрі свідоміші, зранку хай сюди збираються, діло є! А саме ж мучениці якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватіть із дому щітки, а може, в кого маслянка є, то й маслянки по грудці. Чи невже ж ми отак цілу осінь та зиму в оцьому бараці тифозному й будемо пропадати?!
Та й взагалі — це вже до всіх — і хлопцям, і дівчатам — що з нього тільки промовець кепський: не висловить так, як то думає ясно, ну та, як уміє,— час уже їм, молоді, в нове життя входити. То колись батькам їхнім замолоду, як життя було не їхнє, а чуже, як була тільки праця в три поти влітку, а взимку безділля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвітки! В поляпасах репались долоні (били не так, як ми!). Од реготу та співів шибки бряжчали!.. Де ж було силу дівати, як ніде? — аж до нових наймів повесні. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхнє перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своєю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекції всякі. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодість. Але ж не так, як оце. Бо хіба хоч раз, нехай признаються по правді, верталися звідціля додому, і щоб на душі було гарно? Він же, Яким, по собі знає: було, йде сюди, бо тягне і хочеться чогось, сам гаразд не знаєш чого. А тільки прийдеш, не те! Аж сум тебе візьме!