"І дурна, дурна отака! І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху". Аж усміхнулась, а ще обличчя — рожеве.
Притихла й тіпала, мовчазна.
Ониська завела пісні сумної тихим голосом. І Зінька їй вслід без слів, без голосу, а всім тілом співала молодим. Очі замарені — забула, що тіпає плоскінь у чужій повітці, не бачить костриці очима затуманеними. Чує — шелестить під ногами, так це ж—сухий бур'ян.
...Бреде ним, а ось і теля видно, пробігло — і, капосне! — зірвалась із прутом за ним, побігла в двір. А біля муру—ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці... І не пізнали одне одного.
Уже в хаті потім згодом хвалилась матері:
— Якийсь червоноармієць ходив у дворі.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економією зробити.
Пауза. А потім рушила-загуркотіла прядка одна. І згодом материна. В сутіні, на лаві, за гребенями, з мичок, які думи обидві тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузні батько з Серьожею. Мив руки старий біля помийниці, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармієць у двір. Чи не Матюшине, бува, це діло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станції. Зіньчина прядка — мов шнури на ній спали. Тихо в хаті й сутіні—хто бачив, що тремтіли руки в дівчини,—одна на гребені, одна на прядці?
...А потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить, а вся думками на село так і лине. День, два, а на третій рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А піду ж до Матюхи строку добувати,— і зашарілася. А згодом сміялася матері: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.
Очі блищали у неї, а мати й рада, і зітхнула:
— Бережися ж там, дочко!
— Пхи,—така весела була,— прощайте! — хряп дверима. ...Сонце тільки-тільки зійшло, як вона вже була в Обухівці. По вулиці йшла швидко. Ще за кілька дворів почула — в Мотузки гупали ціпи в дворі — удвох молотять. Ішла повз двір схвильована, кинула очі на тік, а вслід їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.
— Здрастуй! — їй з току з-під ціпій два голоси. Ай не спинився: у два ціпи — гуп-гуп, гуп-гуп... Уже ззаду.
Де ділась і радість у дівчини. Так хотілося і ждала: може, "Зінько!" — гукне. І, дурна отака!.. А може, не впізнав?
Хряпнула хвіртка від вулиці за купками плосконі. Цеповий собака по дроту метався від хати до комори, загавкав до воріт. Кинулась Зінька. А Ониська з-за купи виглянула — хто воно, і до жінок у жарт, урочисто:
— Теща їдуть!
— Сама?
— Самі, з наймитом. Трр-ах... так-так...
— Це ж, либонь, завтра у вас гульби,— звернулась до Зіньки.
За Зіньку баба Середиха:
— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсідателевого наслідника будуть купати.
— Хіба тільки Хома? Он і Огирі на хуторі цілий тиждень гнали. Це ж не день, не ніч гулятимуть, а тиждень цілий, не одриваючись, питимуть.
Трр-ах... так-так...
— А їй-бо,— Ониська це,— повен кургон теща везе!
У двір уже в'їхали парою добрих коней і фургоном. На фургоні, в колисці, сиділа Огириха — маленька стара жінка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Ілько зачинив за собою ворота, а тоді взяв коні в повід і під'їхав до хати. Біля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротові. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самій жилетці.
— Пішо’ вон!—на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тоді схопив біля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Підійшов до фургона потім, поміг на землю "мамі" встати. І вже з крильця Ількові кинув:
— Коні ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пішли в хату. Ілько, не випрягаючи, поставив коні до ясел, що біля повітки на дворі стояли. Гукнув до жінок "здрастуйте" під повітку. А сам узяв якийсь клунок і поніс у хату. Потім іще приходив — барильце, бутель одніс.
— Та годі вже тобі носити!— гукнула Ониська весело.
Глянув і збив шапку на потилицю:
— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм...
Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усміхом.
— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.
— А ось покурю.
Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пішла строку добувати". Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: "хочете дівчину занапастити".
Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того... може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.
Зінька аж головою йому до голови.
— А хіба що?
— Та... нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:
— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.
— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.
І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.
— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.
— А як ти...
— Тсс!..
...На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо,—— це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні... хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки..." Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.