Бур'ян

Сторінка 47 з 57

Головко Андрій

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хіба вона знає? Тільки ще дужче плакала й під ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собі до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим і мокрим од сліз.

XXVII

На ранок, як тільки Тихін одкрив очі, Марія вже поралась у хаті. На столі блимала-догоряла лампа,— що й був же вчора в кооперативі, а гасу забув узяти. За вікнами сіріло вже. А в печі, видко, топилося, бо на лаві проти печі в діжі місить Марія, а на ній червоні плями міняться від полум'я з печі.

Як угледіла Тихона, що той підвівся, перше, що кинулось в очі Марії,— брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав він, і досі в тій, що на роботі був. Вона покинула діжу й одною рукою — Друга ж у тісті — довго рилася в скрині.

Вийняла нову білу сорочку, підштаники й поклала на скрині.

— Візьми сорочку. Тихоне,— сказала сумно, на нього глянувши, і знов стала місити, а потім ліпити хлібиння. Тихін переодягався біля полу і з Марії очей не зводив. Здумав про плач її вночі: якась вона дивна йому після ночі, мовби дуже зблідла й запали їй очі. А хліб той місила, до печі доглядалася хапаючись, так наче Тихін у дорогу куди виряджався, а хліба в хаті не було, та спішила. Так і здалося на мить Тихонові. І в будень сорочку білу бере.

Не було ґудзика біля коміра. Тихін сказав жінці. Але їй ніколи ж. Ось тільки хліб у піч посаджає.

— Ну, та не спішка,— махнув Тихін рукою, надіваючи кожушок, і вийшов до коня навідатись.

Розвиднялося. Десь за церквою, на тім краї села, ґвалтували собаки, і чути було в тихому повітрі далекий і глухий гул голосів, а іноді з нього виривалися крики. Аж до воріт Тихін підійшов і став, прислухався. Бігли по вулиці люди.

— Не чув, Тихоне, що воно?

— Не чув.

А через вулицю, од колодязя, Книшева невістка з відрами:

— Міліція проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.

— Такий би крик ото був?!— хтось із гурту кинув на ходу.

А Тихін не пішов. Яке це диво — ґвалт в Обухівці. Може, обібрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Міліція раз проскакала, чого ж туди вже й бігти. Він укинув їсти коневі та корові, а тоді зайшов у хату.

Марія вже посаджала хліб. Зараз знайшла голку й до чоловіка підійшла, щоб ґудзик пришити. Тихін розхристав полупіубок і, як уколола вже Марія якийсь раз, сказав їй:

— Щось за ґвалт на селі знявся.

Чув, як біля шиї в нього, біля коміра, затремтіли Маріїні руки, і вона ніяк не могла попасти голкою в дірочку ґудзика. І зблідла вся.

— Де? Далеко? — спитала стривожена.

— За церквою.

Марії в обличчя вдарила кров, зіниці стали великі, як дві чорні пасльонини. Але вона вмить кинулась і заховала їх: прихилилась до коміра й довго одкусювала зубами нитку. Потім крутнулась — ночви прийняла, в піч заглянула. Там, біля печі,— в челюсті очима й принишкла. А Тихін по звичці сам у цеберку налагодив поросяті й поніс.

Гул тепер ближче було чути. По вулиці з-за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сільради. І в кожен двір із юрби одривався гурт чоловіків — мабуть, трус робили по дворах.

Ближче та юрба, і голоси чутніш. У колі в червонім кожушку побачив Тихін без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима? Аж відчув, як одразу тукнуло й заболіло в грудях. Хтось іззаду підбіг і ще вдарив Якима по голові. Той поточився, а й не застогнав. Іззаду в юрбі голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий ціпком ударив. А юрба шуміла, гула й сунула-перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.

— Товариші! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачі Тихін і вибіг за ворота. В шумі потонув його крик. Яків Гнида підбіг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:

— До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд.

— О, будь ласка!

Убіг у двір Яків, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапці кудлатій на потилиці, з наганом у руці. Червоний і теж захеканий.

— А шукай у цього ще! Друззя ж!

Чоловіки швидко розбрелись по подвір'ю: в конюшню, в повітці плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клуні. Тихін ходив мовчки за людьми по подвір'ю.

— Та що ж таке трапилось?

— Кооператив обікрадено сю ніч. Стіну пробито,— сказав чомусь пошепки й тривожний Півненко Андрій.

— Ну, видно, їхня політика це: в Якима в полові знайшли тюк матерії і ще дещо,— не інакше, як підкинено. А в Давида в плитках у повітці п'ять пар витяжок.

— А де ж Давид? — занепокоївся Тихін.

— Та Давида немає дома.

З городу вертались: не знайшли нічого в Кожушного.

— Хоч би й знайшли,— сказав Тихін,— то знайте, що за двір я не ручусь. Може, за ніч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тільки вийшов оце надвір.

І хтось із селян:

— Звичайно. Це й підкинути можна, як злобителі є. Гнида аж скипів.

— Іч ви, які розумні! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!

Ще сунув у двір народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летіли. Матюха крикнув:

— Вірьовку ж узяли? І прямо на станцію,— ще доженете!

З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронім верхи вилетів. Замахнув вірьовкою в руці, ударив жеребця по ребрах і скочки гайнув за тими повз школу на млини і — просто в степ.

Вже до воріт ішли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тільки оце згадав:

— От дураки,— а в хаті ж?

— Та хіба в хаті сховає? — одмахнувся Яків. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись іще кілька чоловік.

Тихін пропустив у сіни всіх. Сам не зайшов у хату. Бачив тільки через голови в розчинені двері — одімкнула скриню Марія. Яків порився в ній і, як уже покинув, щось на ходу сказав Марії. А на ній лиця немає, як із воску виліплене. В сіни Гнида вийшов, і народ хлинув із хати. В хижі ще шукали — немає нічого.

— Ну, полізь іще на горище,— сказав хмуро Матюха до Півненка. Той поліз по драбині, й за ним Яків услід. У сінях мовчали всі. Чути, як глухо гупали по горищі чобітьми над хатою, потім над хижею.

На порозі — так хата й стоїть навстіж — до одвірка Марія прихилилась, аж мліє. Тихін їй: