Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався. Так і довелося самому та з рудим міліціонером запрягати коні Льоньчині. А Матюха сам свого загнуздав, і сіли втрьох у бричку.
Ще гукнув щось Сахновський од порога,— не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за віжки — аж вороний храпнув і об дугу головою вдарився. А тоді шарпонув з усіх чотирьох і скочки вилетів у розчинені ворота, в чорну ніч.
XXVI
Марія все ще й досі жила в сестри Лукії. Після тої ночі про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та від зненависті до нього. І тоді ще в неділю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихін догнав,— лише блиснула на нього гнівно очима, а й словом до нього не обізвалася. І в хаті-читальні тоді — знає одна лише Лукія, який то сміх був у неї та веселість. Бо ніхто ж не бачив тих синяків у неї на спині, на грудях. І тільки Лукія бачила потім, як прийшла вже додому,— упала на піл ниць Марія й ридала, як ще ніколи, мабуть. До самого вечора. І світла не світили в той вечір.
Лукія тішила сестру. Говорила, що життя їхнє ще наладиться, що — кого чоловіки не били замолоду? — і проганяли, а потім одійде, скучить — сам ще й просити прийде.
Марія аж стогнала тоді:
— А, Лукіє! Хіба ж я того!..
Було поночі в хаті, і не бачила Лукія обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Маріїн, і по голосу знала, що очі заплакані й скорботні в неї. Казала тоді, ламаючи руки:
— Лукіє, ти зрозумій: прийшли вдвох, мов нічого не сталося. Був і глянув, та враз і одвів очі. І потім, як говорив він з-за стола, очей вже не зводила з нього, а він хоч би раз глянув. Для кого ж я пішла? Для кого синяки забула й сміялась?
Лукія зрозуміла її, аж чомусь зраділа немов.
— Ой яка ж бо ти дурненька, Маріє,— ласкаво журила й гладила рукою по голові,— чого ж ти раніш не сказала мені, не призналася одразу? І не плакала б оце ти! Хіба ж я не бачила, який Давид був отоді, хіба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тільки жінки хитрі, а хитрими й чоловіки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!
Вона довго ще говорила з сестрою, тішила її, розповідала випадки, подібні до цього, що вона знала їх. І навіть про свого щось небіжчика замолоду розповіла. А про Давида — правда: куди Тихонові до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи ні — і так Давид візьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товариші вони з Тихоном і за одним ділом ідуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собі любитися. Чи до них прийде коли увечері...
По паузі задумана казала ще Лукія:
— Хто його знає. І Тихін — дивитися на нього, то хіба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, і господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знає?
Того ж вечора були з Марією в баби Упирки. На картах випало: "Ранньою дорогою — радість. Думає про неї трефовий якийсь, та є в нього ворог — чирвовий король. Зле думає, і от — труна випала". На короля чирвового кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нічого, одужає. Казьонний дім, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".
Марія жадібно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столітньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. І кожне слово, як птах, жінці об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволі, як отоді колись Лукії, ще під війну германську, ворожила Упирка і вгадала ж, що вбито її чоловіка. І ще кому не ворожила — все вгадувала. От про коні — розповідають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схід сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадібно ловила молодиця кожне слово, і кожне слово було таке віще й значне. І все — мов у душі побувала в Марії — вгадала.
Думала: тюрма? Може, з Давидом що-небудь зроблять. То блідла, то заливало лице кров'ю.
А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька", як казали про неї обухівські жінки, а тепер — самогонщиця, шепотіла молодиці:
— І дурна будеш, як з ним ти не зійдешся! Давид гарний же який і... од цього одразу дитина буде,— сміялася і говорила їй стиха сороміцькі слова, аж Марія почервоніла.— Я бачу! Мені ти повір!
І говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, і молодість — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссі, як ось і в неї.
Ех, що, якби їй це, Веклі, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозі — зійди! А ні — турнула б!
З хатини від апарата Хома, приймак Веклин — біженець, теж, знати, до карт прислухається.
— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадає — на картах дурно не випаде. Ну .що ж —Марію тоді заміж оддамо за трефового. Ох і погуляємо ж!
...Була й на другий день Марія в баби Упирки. І вчора ввечері допізна. Коли-то Яків з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сиділа. Як додому вернулась, Лукія вже спати лягла.
А сьогодні це пряла Марія, задумана й стривожена. І все їй чомусь рвалась нитка. З Лукією майже зовсім не балакали. Та пробувала, але сестра відповідала їй з неохотою й іноді невлад. Про вечір учорашній не розповідала зовсім.
Тільки все думала щось над гребенем та все кінця шукала в шпульці.
Надвечір Лукіїна дівка Ониська прийшла з крамниці — не було гасу на вечір, то ходила. Розповідала, що людей багацько в кооперативі. Казав Яків, що матерія подорожчає. Набирав їхній Филька й той другий, жонатий, на костюми собі найдорожчого. І Векла набрала собі й Нюрці. Був і Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчає. Та як зрізались були з Гнидою. І Тихін потім устряв, а Яків на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Під суд тебе треба — жінку он як свою побив! Поневіряється в чужій хаті. А ти, як той барон,— другу вже, мабуть, шукаєш. Безвинно побив жінку. Хай он і Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув",— казав, що просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися.
— А що ж Тихін? — аж затаїла подих Марія.
— Мовчав Тихін.
І згадалось чомусь ізнов Марії, вчора — вночі — збігав Яків кудись і приніс... І може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дівкою, саме як з Тихоном зустрілися, було в неї на кофточці святковій отаке — на сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками...