Навіть хотів усмішкою трохи їй сум розвіяти: у приклад навів пристарілих Акима та Ганну біблейських. Але й пожалів зараз за свій жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думці їй і досі ще немов звучала Давидова мова — "немовби всі жінки обезплодніли". На "всі" аж притиснув він.
Чи не думає часом, що то вона.
І сказала Марія:
— Вже й до бабів ходила, і в лікарки була,— всі кажуть: усім здорова, а то — чоловік.
Давид помовчав. Потім про Тихона говорити став. Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому. Про серце вже й не говорить Давид. Хіба легко? Два роки жили, любились.
— А! та хіба ж я винна?! — аж у розпачі тихо сплеснула руками.— І Тихін хіба не зрозуміє, що серцю хоч і скажеш,— не послухає. Я ж знаю Тихона: ну, він пожуриться, трохи похмурий буде... Він же сам знає. А хіба ми ворогами б розійшлись? Та я прибіжу до нього вранці та й витоплю, і обперу, поки одужає... Жениться — удову з дітьми візьме.
Давид пильно глянув на неї. Він розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: "Вранці прибіжу та й витоплю йому". Звідки прибіжить? Десь близько думає бути. Звівся. А за руку Марія схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. І Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тільки посидить хай.
Очі такі в неї благальні й гарячі. Аж Давидові обличчя зайнялося червоно.
— Ну, що тобі? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: відчув, що слабне.
— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марія.— Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Він і не знатиме нічого. І дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нічого мені — тільки тебе! — і линула до нього— саме втілене в жінку благання й хотіння його.
— Пусти, Маріє! — Давид звільнився і хвильний пройшовся по хаті до полу, назад. Марія за ним тиха до полу пройшла. Стрілись, розминулись. Потім спинився раптом, обернувся до молодиці й сказав:
— От що. Якби ми, Маріє, з тобою в табуні бродили, тоді б і не балакали. А то ми живемо в громаді людській. А це — куди складніша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хіба він сховає від неї? Іноді чортзна-що в нього отак шарпонеться до неї. Це не є розпуста. Але... багато тих "але"; і чуття в людини складніші, аніж у табуні. От сказати — що б тоді Тихін? Чи хоче вона, щоб і в вічі один одному не дивилися? І так їх жменя, а й ті щоб перегризлись, як собаки. Та й потім — хіба тільки в цьому життя? Казав же він учора...
— Давиде, ти повіриш мені,— подалась до нього жінка,— от завтра б я почула під серцем у себе, уже завтра ти мене не пізнав би. Ну, коли ж я гляну на оцю хату-пустку, душа в мене пусткою стає.
Тиха Марія й зажурена. Простягла руки, на плечі поклала парубкові. І він не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову міцно схватили, а тілом усім — колінами, грудьми — хвильна до нього притулилась, і з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице,— тоді рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках і з болем одірвав її від себе й незручно пхнув. Марія похитнулась і боком ударилась об піл. Аж застогнала — та не від цього болю.
Давид широкими кроками підійшов до лави, згріб шапку і, не надіваючи її, не оглядаючись, вийшов із хати.
Як двері грюкнули, Марія ще кинулась очима. Об зачинені двері очі вдарились і впали додолу. Зів'яла вся одразу якось. Груди її важко здіймались і тисла тісна кофточка. Вона стягла її з себе, розірвавши під рукавом, і кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жінка спустила немічно руки низько межи колін і головою аж до колін похилилась.
Кинулась, як удруге рипнули двері. Глянула вже втомна, і враз на обличчі вже несподівана радість виступила червоно. З полу не встала, а так і ждала, сидячи на постелі, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку і, не підходячи близько, сказав спокійний, але хмурний:
— Нас хтось, Маріє, защепнув.
Нічого не сказала. Обличчя — як висічене — ні рисочка на ньому не рухнулась. А тільки відразу вся зблідла. Опустила голову на коліна. Давид мовчав. Потім міркував уголос:
— Ну що ж? Вікна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти.— В кишені полапав — не було нічого, викинув дома все з кишені. Чи спати моститися?
Він скинув шинель і помостив її на лаві до покутя. Тоді встала з полу Марія. Підійшла мовчки до нього, шинель прийняла й повісила на стовпі під сволоком. Взяла потім з полу Тихонів кожух і помостила в боки на лаві і подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. І так же мовчки пройшла до полу й сіла знов на постелі.
На сволоці Давид тим часом якусь книжку побачив. Дістав — аж воно його ж, Давидів, "Земельний кодекс", що Тихін узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але він узяв-таки. Тоді ліг. Ні, підвівся ще й скинув чоботи, присунув лампу собі на край стола й тоді вже ліг, не роздягаючись. Ще підвівся на лікоть.
— Лягай уже й ти, Маріє,— сказав, як тільки міг, ласкаво,— пізно вже.
Голос його Марію зогрів — тільки зітхнула. Потім устала, під комином у макітрі помішала опару і, сівши знову на піл, опустила руки на скриню, що біля полу стояла, а на руки поклала голову.
Так довго сиділа. І думала вона в цю одиноку ніч про щастя своє, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. І думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв він перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потім харкав із кров'ю і дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогодні в Марії не було жалю. І вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха,— жінка аж кинулась і одхилилась од неї.
Тихо в хаті. Не шарудів сторінками Давид.
Марія підійшла до нього — спить він. Прийняла з грудей книжку, поклала на стіл. Дивилась довго на його мужнє, вродливе й сумне вві сні обличчя. Потім прикрутила лампу й підійшла до полу, до незім'ятої постелі, такою біленькою на сьогодні рядниною застеленої, і лягла тиха на неї ниць.
...Прокинувся вранці Давид од голосів у хаті. Вже розвиднялось. Біля ночов на лаві сіяла борошно Марія. А жіночий голос — із-за столу не видно Давидові чий — схвильовано говорив: