Давид витяг із-за обшлага якісь папери, партквиток, поклав на столі перед секретарем. От спершу зареєструватися. Бо тоді якось приходив, а в парткомі нікого не було. А скаже от що: свавілля та безладдя страшенне в них на селі. Він сам з Обухівки. Миронов це знає. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спідлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, і подумав: "Да, пожалуй, ще б тільки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
— В партії з якого року?
— З двадцять першого.
— Де вступили до партії?
— В Червоній Армії в Ташкенті.
Миронов мгукнув і довго не зводив очей з Давидового обличчя, потім спитав: що ж там у них, в Обухівці, за свавілля та безладдя? (І "свавілля", і "безладдя" — підкреслено в нього). Давидові одразу, від самої інтонації його голосу, стало якось не по собі, і він уже відчув, що не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Він похмурився і став розповідати про сход, про Матюшину політику й мордобій, про історію з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скінчив Давид, затягся цигаркою й спитав ні з того ні з сього:
— Ви от що, товаришу, краще скажіть: у дев'ятнадцятому році, до Червоної Армії, де ви були?
— До приходу денікінців — дома, а потім — в лісі, у партизанському загоні.
Ще мгукнув Миронов і мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорі гомін та рипіли двері на блоці.
Миронов перший озвався:
— Це все, що ви мали до мене? — і, одклавши квиток, взяв олівець і схилився над паперами.
Давид спалахнув.
— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам іще мало: на сході, перед цілою громадою, чоловікові за те, що голосував проти голови сільради, партієць б'є в кров обличчя — мало? Хватає й намагається зґвалтувати дівчину начальник міліції, добре, що вирвалась,— і це мало? Село затуркане, темне, в хаті-читальні досвітки. Ночами п'яний розгул із Матюхою на чолі. Я оці дні ходжу сам не свій. Іноді просто не віриться, що це дійсність, а так — немов заснув і душить кошмар.
Я пішов сюди, думав порадитись із товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, і сказав тоді на диво байдуже:
— Це все буде в парткомі обговорюватись. Да, Обухівка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'є, про це ми знаємо, і знає партком. П'є, та розуму не пропиває: недарма ж два роки обирають на голову, і якось зовсім не можна припустити, щоб він... та ще на сході. Сахновський позапартійний — хай буде відомо йому. А потім — "намагання зґвалтувати" — це таке розтяжиме поняття.
І взагалі його, Миронова, дивує: на селі праці для партійця — непочатий край. На селі — кооперація, КВД, культосвітня робота. А він із такими дрібницями...
Давид оторопілий дивився на нього й довго мовчав. Хотів щось сказати, та втримавсь. Тільки закусив губу до болю, підвівся. Довго надівав будьонівку на голову. Ще стояв і думав: не вірилось, що от треба повернутись і вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помічав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом підвів обличчя й сказав:
— Ні, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
— Чому?
— Він ніде не дінеться,— ухильно відповів Миронов.
Надворі, як зійшов з ґанку, став під мрякою й досі оторопілий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в одній банді?" Але потім поволі одходив, тільки настрій такий же безпросвітний та важкий був. Сходив потім на пошту, вкинув листа в редакцію газети "Голос праці" й передплатив газету на три місяці для хати-читальні на ті гроші, що зібрали тоді ж у неділю. Трохи полегшало й надійніше стало.
Годинник на пошті показував пів на другу. Давид довго не барився вже, улаштував іще деякі свої справи й рушив додому.
Як і тоді, вранці, мрячило й тоскно гудів над головою телефонний дріт на одній ноті. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, і бриніла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлівських хуторах смеркати Давидові стало.
Вже де-не-де світилось по хатах. А як за хутір вийшов, зовсім чорно стало — ні дороги не видно, ні степу. Все небо крізь мряку й ріллі злилось, змішалося в чорну й липку квашу. Гудів дріт. І було, що дріт обривався, тихо тоді, тільки ноги в грязюці чвакали. Потім, чути ногами стало,— почалися піски... Це шелюги вже. З обох боків дороги в темряві тьмяно пляміли на сірому піску кущі, кучугури. І зовсім близько чорніла смуга соснової посадки.
Поминув хрест край дороги — колись при денікінцях тут розстріляно кількох селян, як гнали їх на Щербанівку. Згадав, як Зінька вчора... І раптом одчув у собі таку смертельну тугу, мов серце хто взяв і здавив у холодній слизькій руці, аж пальці в нього повгрузали.
— Уб'ють сукині сини. Десь підслідять і вб'ють. Ну й хай. Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили... Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упроголодь, щоб, може, ніколи не вернутися. Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тільки мить одну, що тільки крилом черкнула... А! хіба радість чи й саме життя вимірюється часом!
З-за шелюгів блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. І просто вниз, під гору, у долині — Обухівка, немов хтось жменею сійнув зерно золотаве в чорну ріллю.
XIII
Після Щербанівки Давид став мовчазний і задуманий. На другий день нікуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клуні зерно точили на решето на продаж: у неділю ярмарок у Щербанівці, думають коняку купувати. Або, як у хаті,— сідав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не біля ткання. І бувало — як цівку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далі робити. Спитає мати з-за прядки:
— Що, цівок немає? Ану, Докійко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докійка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
— Та цівок же там повна підрешітка.
І Давид кидався:
— Що таке? А, ні, цівки ще є,— і знов гуп-гуп лядою, машинально самими руками, ногами підніжки перебирав, а в голові не ткання.