Бур'ян

Сторінка 15 з 57

Головко Андрій

— І таке присниться. Наче проти війни, чи що?

— Тобі все війна! — махнув рукою Никанор Іванович.

— А єроплани ж і кров? — не вгавала його жінка.— Тепер же як розказують, яка війна буде, аж млієш. Нібито — у повітрі більше та газами душитимуть.

— Да, техніка — все,— озвався Матюха й повернув до тестя голову,— а вам, правда, сон теє... замічательний приснився.

— Умгу,— закурюючи, мгукнув Данюша і всміхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщиків схватили судороги, кучугури пшениці насипалися б.— І — паф сизим димом.

— Та Тихін уже. Як похрестили його, тепер як віл ото, що на ньому істика поб'єш: з ярма дивиться та сопе тільки. Тут новий є.

— А хто такий?

—— Та є...

Прийшли саме Гнида й Губаренко з жінкою — крамар.

— А-а, дорогі гості,— п'яний, розіп'яв руки Матюха,— пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруєш усе. На ж, пий тепер підряд, коли так, скільки й ми випили.

Налив Гниді три підряд. Далі Губаренкові.

— А своєму ж здоров'ю?

— Е, я уже. Мені ще й на сход іти. Та й на вечір треба ще місце залишити,— відмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кісточку, заговорив:

— Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумує дуже, а з ним Тихін і Яким-гармоніст,— удосвіта з буряків повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали і про хліб, що зібрали були,— і по паузі додав: — Сурйозний чоловік той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж і перевибори незабаром. Може таку свиню підкласти, що тільки вухами ляпнемо.

— Що? — подивився з презирством і грізно Матюха па Гниду.— Хто вухами ляпне? Я? — Брови низько впали на очі, очі кров'ю налились.— Та я, мать...— трах! — по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотів посуд. Скрикнули жінки, декотрі з-за столу схопилися. І чоловіки занепокоїлись.

— Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!

— Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом,— знов — трах! — по столу,— в баранячий ріг скрутю!

Підбігла Ліза, заспокоює чоловіка:

— Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобі ж не можна.

— А що ж він! — А таки сів на стілець Матюха. Дивився спідлоба й сопів важко. Ліза рукою гладила йому спину.

— Бач, настрій зіпсував і собі, і всім. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:

— Заведи грамофон.

Заграв грамофон вальс "На сопках Маньчжурії". Здалеку десь, мов із глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кімнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур і перед трюмо стала, зачіску поправляє. Жінки прибирали з столу, а які сиділи на канапі і щось собі гомоніли. Перед чоловіками тільки ще стояли прибори, і в карафку Ліза ще налила з четвертини. Оркестр стих, співала Вяльцева. Потім дует, потім знову оркестр.

З кухні увійшла Зінька. В шумі, в тютюновому диму, як у тумані, пройшла наймичка сіра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простілках мережаних, до хазяїна з-за спини. Мовляв, там чоловік прийшов, послала громада: чи що буде сьогодні? Рукою махнув Матюха:

— Хай підождуть.

Зінька вийшла й сказала чоловікові: п’яний, махнув рукою, сказав: "Хай підождуть". Чоловік мовчки надів шапку й мовчки вийшов із хати. А Зінька знов за посуд узялась; перетирала біля столу. Дивилась у вікно задумана: сідало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.

VIII

На розі від майдану, де церква, біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ґанку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли біля воріт на вулиці юрбою.

— Чого вони не починають?

— Та голови нема,

— Гості ж у голови!

Чухав потилицю хтось: пішов сюди, а дома ні годовано, ні наповано, а хтось йому:

— Ти що ж, порядків наших не знаєш? На дві години призначено — у сім збирайся. Ніде, мабуть, такого немає!

Хтось підбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нічого сьогодні не буде. І з-за воріт тоді з юрби гукнув хтось:

— Да, братці, розходься!

— А хіба що?

— А он — дивіться!

Біля воріт стихло одразу, і всі дивились на майдан. І на ґанку стихло. Добре звідси видно: од вітряків по дорозі пара баских вороних коней у бричці летіли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами вороні, в милі. А на передку кучер у червонім картузі — міліціонер — одкинувся назад,— на віжках коні несуть. У бричці розвалився начміліції Сахновський із району. Юрба колихнулась і од-линула з вулиці до огради. Як вихор, пролетів повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулиці вже баритон — "ге-еп!", і горобці з тинів, і малеча з дороги, як горобці, під тини розлітаються.

— Ну, тепер жди їх!

— Розходься, братці!

Натовп колихнувся і ще зашумів дужче. Сходили з ґанку сюди до воріт. Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулиці виткнувся,— махають руками на них і ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, і той гурт підійшов.

— Куди ви розходитесь? Он ідуть!

— А начальник міліції хіба не до нього поїхав?

— До нього. На воротях стрілись, устав із брички, а й у двір не зайшов. Прямо сюди йдуть усі. Видно, щось важне.

— То неспроста, як і в двір не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки: і в двір не зайшов. Якось притихли всі і мовчки, хмурні й тривожні, валили в школу, гупали чобітьми на ґанку, до гурту: "Ідуть!"

В класі за столом секретар сільради сидів і щось відмічав у продподаткових списках. Оточили селяни його. І на партах сиділи. Од вікна ген на партах — юрба ціла. Проти вікна стояв Тихін Кожушний, сидів на лутці Яким, що оце з буряків повернувся. І говорив він, розповідав про роботу на буряках, про життя тамошніх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробітки їхні на плантаціях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпів Гордій-незаможник, що в нього семеро дітей:

— І трапляється ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрібні ж ні на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вітрів не посилав,— хоч би за крила вітряки крутили, робота б була. І як ми ген туди далі, років за десять, у світі й житимемо? Народу ж намножиться. І так тієї землі — ось і в нашій громаді — і по три чвертки на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хліба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тоді що буде? Біда, Давиде! —схилився він до Давида, що сидів з ним поруч на парті, і похитав головою.— От ти книжки всякі читаєш, скажи мені, сину,— що воно буде?