Бур'ян

Сторінка 10 з 57

Головко Андрій

— Ану, товаришу, ходім.

Одвів набік. У млі двома силуетами чорніли довго. Щось говорили гаряче — по рухах знати.

Потім далі у млу пішли,— аж на піску од річки тьмяно пляміли.

У млині якось змовкли всі. Лише ґорґотів камінь, сновигали люди в білому борошняному пилу. А з-за стіни паровик зморено чмихав.

Через хвилин десять, може, більше, зайшов і Давид у млин. Був трохи блідий. Слідом за ним Матюха всунувся в двері. Цей — пика з-під кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Він пройшовся поміж селян, зірко спідлоба роздивляючись. І на кого падав погляд його, той в'янув, очі впускав і заклопотано чи за кисетом ліз у кишеню, чи щось біля мішка — от зав’язка немов саме розв'язалася. Сказав мірошникові щось Матюха. Потім у дірку, що в стіні пробита до паровика, вийшов. Давида Тихін стрів питанням в очах... Ще й пожурив:

— Казав же — бережись. Бач, і наскочив. Тепер напасті не обберешся.

— Дарма! Все 'дно сьогодні чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен із нас, з ким він діло матиме. Ну, от і побалакали "по душах". Що там, до нашого номера далеко ще?—перевів він навмисне на інше балачку.

— Ні, ще не скоро,— і Тихін закашлявся. А кашель такий поганий у нього — глибоко з грудей. Знати, боліло йому, бо руку до грудей тиснув, і обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потім сказав:

— З ним балачка звісно яка: що не є — зараз на контрреволюцію бере. Тільки ти, Давиде, надалі не будь таким гарячим, бережись. Я ж ось зостався без печінок. Їхня робота,— він знов закашлявся, руку на груди, і лице з болем.

Давид його за плече.

— Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобі, Тихоне, погано?

Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелів йому додому йти, а він тут і сам із мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким-небудь.

— Хіба Марію пришлю,— сказав Тихін. І так йому погано. Він одкотив комір і тихо пішов із млина.

З недригайлівців саме останній домелював, почали мішки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордій за ними, а Давидові це аж через чотири номери,—хіба через годину впаде. Вийшов надвір і собі.

Морозно. Із-за левад виплив місяць. Стало видніш од нього — місячно. У темряві,— то лише гомін, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячі голови з дугами, селян — усе в дві фарби: місячно, мла. І на землі тіні різко покладені, немов залиті тушшю. Дужче запахло кінським гноєм. І голоси в морозному пругкому повітрі соковиті:

— Іване!

— Га?

— Та рушай! Що ти там огинаєшся?!

— Та шину ось ув'язую.

— І, макуха отака! Відколи стояли — ніколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Іван отосою від чийогось воза (поночі ж!) ув'язував колесо.

— Готово, хлопці!

Розійшлись до возів, рушили і валкою довгою на дорогу пісками важкими виїхали. Загуркотіли гулко мостом. А за мостом у ліс — весело цокотіли по добрій дорозі залізні ходи.

Давид пішов услід за ними до річки. А як став на мосту, з лісу так запахло листом, дубовим, жовтавим. І збудились спогади давні-давні, як уві сні.

Осінній ліс, і їх багато було в ярах, простуджених і хворих, круг огнищ... Пахло листом жовтавим...

Ні. Сьогодні він не хоче спогадів. Трохи болить голова.

У лісі далеко десь цокотіли колеса.

Перехилившись через поручні над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, і погасла внизу.

І згадався Матюха одразу, там, на піску, як стояли удвох: "Мені тебе, що оцю цигарку". Він кинув і ногою роздушив її. "Гляди мені, я контрреволюції не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тоді йому: "Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобі не Тихін, що ось другий місяць печінки, тобою одбиті, кров'ю вихаркує. А щодо контрреволюції, то ми ще з тобою про це побалакаємо". І зразу ж пішов геть од нього.

Давид звів голову, а просто в обличчя червоний місяць сміється і око хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сході в роботу його візьмеш. А зараз — тсс..." І сам прислухався, а на червоній круглій пиці така блаженна усмішка розлилась: дівчата співали на селі. Та як же, вражі дочки, співають! Аж замовкли собаки на селі, аж на леваді тіні встали, брались за руки й ходили поміж деревами, в місячному сяйві замарені. А ген на кручі, наді Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетені у воду впустила.

Давидові серце отак тільки — тук. Похмурився він. Знов — за Матюху. Та він якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тільки оце притягне до себе, а він — шмиг, і знову на мосту сам стоїть Давид, а десь співають дівчата. Та такі ж молоді, рум'яні на морозі. Вервечкою йдуть по вулиці, груди глибоко дихають, і з грудей — пісня. Хіба з грудей? Все тіло співає молоде.

Ще хмурився. І згадалося — чого це? — рукою груди здавив і кашляв довго і з болем. І це — Тихін. Що він у лісі тоді, був за вола здоровіший. Та й хлопцями з ним, як ще в економії в строку були — босий на морозі, у дранті і — хоч би що... Грудину ту виставив, а в лікарню, каже, якби ж повіз кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома...

...Зайшов у хату, мовчки повісив шапку, на ключці, скинув сірячину й сів мовчки на лаві. А до жінки згодом:

— Поїдеш до млина, Маріє,— і закашлявся довго, і тиснув груди.— Так щось мені погано! А там Давид змеле.

В Марії тільки ніздрі тонкі ворухнулись. З жердки хустку діставала, вигнулась Станом струнким і, запинаючись, до чоловіка:

—Ти б хоч кожух таки був надів,— а сама свитку накинула й не застебнулася,— Хомут у сінях?

— Та ось я піду.

— Я й сама! — і тільки фалдами метельнула по хаті.

У, чорт! — погано якось Давидові. І тоді, як був уперше в них по приїзді, якось увечері теж було отак.

Були так тепло стрілися з давнім товаришем. Були ще сусіди. Цілий той вечір довгий говорили. Марія і ще дядькова Гордієва невістка (прийшла на попряхи) пряли на лаві, а круг стола чоловіки — газету Давид читав. Потім заговорили про життя в Туркестані, про подорож і як де живуть, що бачив він. Говорили й про життя обухівське. Прядки гуркотіли, а жінки насторожені — теж слухають. І ось — щось саме про життя ген туди літ за двадцять забалакали: "Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч діти наші житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розійшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очі в дядьків мов дитячі, слухають, не одірвуться, так складно "бреше". І коли стих, над прядкою Марія сиділа, схилившись, потім голову звела й так, у жарт: