Буряк

Дніпрова Чайка

Був гарний весняний день. Сонце усміхалось з ясного неба, пахнючий вітрець тільки злегка надихав, хвилюючи траву шовкову та хліби на полі. Та й гарно ж на полі весною! Тут жито вороніє молодим ще не одкрасувавшим колосом, там пшениця широко-широко розкинулась зеленим килимом; при боці понад обніжком простяглася довга смуга вівса, сивого, мов у туман повитого; золотий клин ріпака, що саме цвів, аж в очі бив своїм ясним кольором.

А найкраще, найвеселіше було кучеряво-зелене бурякове поле: рівні-рівні, як шнурочки, рядки бігли од межі вподовж його, поміж ними ані смітиночки, ані бур’янинки, все чисто прополене, і земля чорніла поміж рядками, пухка та м’яка, неначе гречана каша. Тихо та любо було на полі, тільки й чутно було, як десь високо в небі щебетав-розлягався жайворонок, неначе срібні дзвоники дзвонили, та перепілки підпадьомкали.

Коли оце зразу щось майнуло угорі, широкою тінню пролинуло по низу і хижим голосом заверещало "кії-кії!" Всі дрібні пташки впізнали злочинця-шуліку і попадали у траву, поховались у кубельця: Разом за хижим криком почувся і другий, але слабший та жалібний; то бідний музика жайворонок доспівав своєї останньої пісні. Зажурились пташки, розказали про свій переляк травиці, а вона теж зажурилась, і по всьому полі зашепотіло: "Смерть! Смерть!" – зашепотіло та й змовкло, і травиця в смутку аж голівки посхиляла. Не вгамувались тільки молоді буряки: вони вже такі собі вродилися лепетливі.

– Смерть! Смерть! А що таке смерть? А де вона, та смерть? Яка вона? – питалися вони, нахиляючись на всі боки.

– Стійте-бо рівно! Не ламать рядків! Смирно! – гримнув на них старий буряк-висадок.

Ці висадки були великі пани: вони росли не вкупі з усіма, а в кінці рядків зроблена була для них осібна грядка, де вони широко і пишно красувалися. А той найстарший з усіх: його товстий корнище аж не потовпився у власну шкуру, порепавсь, аж з землі поверх поліз, гичка на йому була така, що під його захистом могло вкритись десятків зо три молодих буряків, а зверху на йому видніло таке убрання, якого ще ні на кому не було.

– То моя царська корона, – хвалився буряк, і справді, неначе корона, на всі боки розкинувся рясний сніп його цвіту. Та щось не дуже налякав старий висадок молодих бурячків, знов залепетали вони!

– Де ж та смерть! Що то таке смерть?

– Смерть, – сказали пташки, – ото вона! – здригуючись показали вони на шуліку.

– Ні! – озвався борозняк з-під землі. – Смерть буває чорна, волохата, з чотирма лапами, сліпа, вона все рветься попід землю та їсть нас, бідних черваків, жуків та інший народ.

– Брешете, я не смерть, – озвалася й собі сліпа кертиця, – смерть живе над землею, бігає та лапами драпає, гавкає або виє…

Травиця ніяк не могла зрозуміти такої смерті. "Я знаю, що таке смерть, – озвалась стара солома, що край дороги доживала віку – мабуть, десь з воза звалилася. – Смерть – то погана річ! Оце прийдуть люди, зріжуть тебе з кореня та й повезуть, і не взнаєш, що сталося з твоїми бідними корінцями. Потім почнуть тебе бити немилосердно, а потім перетрушувати, знов бити, носити, топтати у велику купу-ожеред, а вже куди поділи моє бідне насіння, я, їй-богу, не знаю, бачила ті лапи, як його угору підкидали, як мітлами розмітали та змітали, як насипали у мішки і повезли кудись; бачила, як і ті мішки знов вернулися, та тільки мого зерна не було вже в них, тільки щось біле дрібне та пухке сипалося крізь дірочку – казали, що то мука з мого зерна, що з нього роблять хліб і його дуже люблять люди, то я собі подумала: якби любили, то, мабуть би, не били і не розлучали стебла з корнем та колосом. О бідне моє насіння й коріння! Де ви тепер? А я, бідна, нікому не потрібна, валяюся отут, неначе я негідь найпослідніша, неначе я не рідна дитина матері-землі…"

– Ой, ой, як страшно! – зашелестіли буряки. – То це й нас зріжуть, розлучать з нашими гарними товстенькими корінцями, та битимуть, та труситимуть?

Старий висадок сердито ворушив квітчастими гілочками, немов старий дід вусами, але мовчав.

– Дядечку, любий, найсолодший, найкращий, розкажіть же ж бо нам!

Старий трохи подобрішав:

– То-то і є! Не слухаєте, лепечете, знаєтесь бозна з ким, а тоді "дядечку любезний"… ex ви, билина дурна! Ну то на цей раз бог простить, а вдруге не братайтеся з усякою негіддю, бур’яном тощо! Ми, буряки, роду не простого, не якийсь там ячмінь або гречка, ми цукрові, або сахарні, буряки! Солодшого від нас нічого в світі нема; кажуть, воно десь там за морем великим у теплих краях росте комиш цукровий – ну, то то далеко, а може, ще й брехня, знаю лиш, що ми отут солодші за всіх. За те й люди шанують нас.

Поле ондечки як хазяїн нам готує: і гноєм його устеляє, і приорює, восени знов оре, навесні переорює, та все плугами, та все глибоко, цалів на 7, або на два п’ядені, потім це перералює ралом, щоб ніде земля не злягалась грубими скибами, потім ще, неначе розчісує, скородить густою залізною бороною, далі закочує котком, щоб було рівно, гладенько, неначе долівка. Отоді вже беруться й до нас, та й то неабияк: не насипають нас у торбу, не розкидає нас мужик жменею: за границею мудрі німці та англичане видумали для нас премудру машину, рядову сіялку. Ні одна зернинка не ляже на другу, ні одна ворона або грак не діжде нас клювати: рядкова сіялка, неначе рідна мати, доглянула нас: зернятко за зернятком клала рядком, мов намисто, і зараз же загортала землею.

Ззаду ішов хлопець з котком і зараз же закочував нас, щоб і знаку не було – це щоб і птиці нас не знайшли, і щоб земля не висихала, щоб добре годувала-ростила нас. А ми собі, нівроку, звичайні та вдячні придалися, не завдали хазяїнові клопоту, скоренько почали рости і вниз, корінцем, і вгору стебельцем, та й то, правду казати: темно і скучно було під землею, хотілося швидше на світ божий виглянути.

– Ex, дядечку! Це ми й самі добре знаємо! Знаємо, як і прийшли до нас дівчата та, співаючи, почали прочищати проміж наших рядків стежки, такими гострими залізними сапами, що ми аж полякалися – думали й нас підрубають під коренем, як оте зілля, що росте біля нас.

– А пам’ятаєте, браття, як вони прийшли удруге та робили проривку?