Буря

Сторінка 2 з 10

Вільям Шекспір

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Інша частина острова.
Входять Алонзо, Себастьян, Антоні о, Гонзало, Адріан,
Франціскота інші.
Гонзало Благаю вас, королю, не журитись —
І ви, і всі ми мусимо радіти,
Бо втратили ми менш, ніж врятували.
Нещастя наше — річ звичайна в світі:
Щодня такі пригоди непокоять
Жінок моряцьких, капітанів суден
І власників купецьких кораблів.
Лиш одиниці з сотень тисяч можуть
Розповідать про чудо отаке,
Яке, наприклад, нас порятувало.
Нехай же, пане, радість порятунку
Всі наші біди спільні переважить!
Алонзо Замовкніть!
Себастьян
(до Антонів)
Ці поради для нього, немов холодна каша для
черева.
Антоніо Король не легко збудеться причепи.
Себастьян Слухайте, ось він накручує годинника свого
розуму, ось він зараз почне видзвонювати.
Гонзало Королю!..
Себастьян Раз! Рахуйте!
Гонзало Як у серце
Пускаємо ми кожне стрічне горе,
То маєм...
Себастьян Гріш!
Гонзало ...так, маєш гірш над горе.
Сказали ви влучніше, ніж гадали.
Себастьян А ви мене мудріше зрозуміли,
Ніж я сказав.
Гонзало Отож, мій володарю...
Антоніо Який він марнотратний на слова.
Алонзо Благаю вас, облиште!
Гонзало Гаразд. Я кінчив. Проте...
Себастьян Проте ще побалакає.
Антоніо Б'юсь об заклад: хто з них — Адріан чи він —
перший півнем запіє?
Себастьян Старий півень.
Антоніо Ні, молодий.
Себастьян Згоден, а що на заклад?
Антоніо Сміх.
Себастьян Гаразд.
Адріан Хоч цей острів і скидається на пустелю...
Антоніо Ха-ха-ха!
Себастьян Ось я вже й розквитався з тобою!
Адріан Хоч він і безлюдний, і майже неприступний з
моря...
Себастьян Проте...
Адріан Проте...
Антоніо Цього слівця він не може обминути.
Адріан Тут у всьому така ніжна, приємна і делікатна
помірність...
Антоніо Помірність — дівка соромлива.
Себастьян І до того ж ніжна і приємна, як він дуже влуч-
но сказав.
Адріан Вітерець дихає тут так солодко...
Себастьян Ніби в нього є легені, та ще й прогнилі.
Антоніо Або ж він повен болотного смороду.
Гонзало Тут є всі вигоди для життя.
Антоніо Правда. Тільки жити нема з чого.
Себастьян Якщо не зовсім, то мало з чого.
Гонзало Яка пишна і свіжа трава! Яка зелена!
Антоніо Насправді земля аж руда.
Себастьян Хоч деінде і в зеленій плісняві.
Антонів Отже, він не дуже помиляється.
Себастьян Ні, помиляється тільки щодо правди.
Гонзало А найбільше чудо — і це майже неймовірно...
Себастьян Як і більшість чудес.
Гонзало ...що наш одяг хоча й намокнув у морі, а зберіг
свій блиск і свіжість; наче його наново пофарбовано, а не зіпсо-
вано солоною водою.
Антонів Якби хоч одна його кишеня могла говорити, то
чи не сказала б вона, що він бреше?
Себастьян Так, або вивернулась би, щоб не втримувати
його брехні.
Гонзало Мені здається, наш одяг такий же новенький, як
тоді, коли ми його вперше надягли в Африці з нагоди весілля
прекрасної дочки короля, Кларібель, з королем Тунісу.
Себастьян Чудове весілля і таке ж чудове наше повернення
додому.
АдрІан Ніколи не мав Туніс за королеву такого зразка
досконалості.
Гонзало Так, з часів удови Дідони.
Антонів Удови? А бодай тебе! Звідки взялася ця вдова?
Вдова Дідона!
Себастьян От зараз він назве ще й Енея вдівцем. Госпо-
ди, що ти скажеш на це?
АдрІан Вдова Дідона, кажете? Дайте-но подумати, во-
на ж із Карфагену, а не з Тунісу.
Гонзало Оцей Туніс, пане, і був колись Карфагеном.
АдрІан Карфагеном?
Гонзало Запевняю вас, Карфагеном.
Антонів Язик в нього — як чудодійна арфа.
Себастьян Він споруджує ним мури і будівлі.
Антоніо Які ще небилиці він зараз нам явить?
Себастьян Він, либонь, відвезе цей острів у кишені додому
і подарує синові замість яблука.
Антоніо А зернятка посіє в морі, щоб з них виросли інші
острови.
Алонзо Що?
Антвнів Так, це свого часу буде.
Гонзало
(до Алонзо)
Королю, ми саме говоримо, що наш одяг здаєть-
ся таким новеньким, як тоді, коли були ми в Тунісі на весіллі
вашої дочки, яка нині там королевою.
Антоніо Найкращою з усіх, які там були.
Себастьян Додай, будь ласка: окрім удови Дідони.
Антоніо О, вдова Дідона! Так, окрім удови Дідони.
Гонзало Чи мій камзол, королю, не здається таким но-
веньким, як першого дня, коли я одяг його? Тобто, я кажу, має
певний вигляд..,
Антонів Вигляд, я б сказав, трохи підмочений.
Гонзало ".саме такий, як і на весіллі вашої дочки.
Алонзо Мене затуркали розмови ваші,
Аж нудить з них. О, як би я хотів,
Щоб те весілля і не відбувалось,
Бо через нього син мій, певне, згинув
І втратив я дочку свою, завізши
її з Італії на чужину
З очей далеко. Де ти дівся, сину,
Неаполя й Мілана спадкоємче?
Морські страхіття десь тебе пожерли!
Франціскв Мій пане, може, він іще живий.
Я бачив, як він з хвилями боровся,
Як їх сідлав, як бив руками воду,
Ворожий плин долав, найбільші хвилі
Стрічаючи грудьми, й над бурунами
Його видніла голова. Він плив,
Завзято гребучи, до суходолу,
Де навіть скелі, хвилями підмиті,
Неначе нахилялися до нього,
Щоб рятувать. Я певен, він живий
До берега доплив.
Алонзо Ні, ні! Він згинув!
Себастьян Собі, королю, дякуйте за лихо —
Ви не схотіли донькою своєю
Європу ощасливити, віддавши
Якомусь африканцеві її.
Прогнали ви дочку з очей своїх,
Яким лишилось нині тільки плакать.
Алонзо Замовкніть, ради бога!
Сєбастьян Перед вами
Навколішки ставали ми й благали,
Вона ж — душа прекрасна — у ваганні
Терзалася, не знаючи, що діять:
Чи вас послухать, чи зректись з огиди.
Боюсь, ви сина втратили навіки,
А вдів тепер в Неаполі й Мілані
Є значно більше, ніж ми привеземо
Чоловіків на радість їм. Це ваша
Провина.
Алонзо Втратив я найбільш з усіх.
Гонзало Скажу вам, Себастьяне,— вашій правді
Бракує делікатності. Не час
Таке казать. Роз'ятрили ви рану,
А треба пластир прикладать до неї.
Сєбастьян Гаразд.
Антонів Знайшовся лікар!
Гонзало Мій королю,
Коли у вас захмарене чоло,
Тоді негода тьмарить наші душі.
Сєбастьян Вже тьмарить?
Антоніо Дуже.
Гонзало От якби я зміг
Тут розвести плантації...
Антоніо То б сіяв
Він кропиву.
Сєбастьян Чи рожі, чи щавель.
Гонзало Я б все зробив тут, ставши королем!
Сєбастьян Лише не пив би — тут нема вина.
Гонзало В моїй державі я завів би лад
Цілком інакший — я б заборонив
Торгівлю, суд, науки і писемність.
Там не було б ні бідних, ні багатих,
Ні прав спадкових, ні контрактів правних,
Ні слуг, ні обгороджених земель,
Ні виноградарства, ні землеробства,
Ні хліба, ні олії, ні вина.
Металів — жодних, жодної роботи,
Весь люд гуляє, всі жінки цнотливі.
Ніхто не мав би влади...
Сєбастьян А проте
Сказав, що прагне стати королем.
Антоніо Кінець його промови про державу
її початку явно суперечить.
Гонзало Сама природа все дала б удосталь,
Не знали б люди ні тяжкої праці,
Ні злочинів, ні зради. Не було б
Мечів, списів, гармат, знарядь усяких.
Природа все сама повинна дати,
Щоб людям жить в багатстві і достатку,
Щоб годувать невинний мій народ.
Сєбастьян А шлюби будуть між його підданців?
Антоніо Ні, де там! Всі гулятимуть тоді —
Раби й повії.
Гонзало Я б так мудро правив,
Що й золотий би вік затьмив.
Сєбастьян Аби
Величністю його взивали!
Антоніо Хай
Живе Гонзало наш!
Гонзало Королю мій,
Що скажете на це?
Алонзо Замовкніть, прошу,-
Я все одно не чую ваших слів.
Гонзало Я цілком згоден з вашою величністю, проте я
дав нагоду посміятись оцим добродіям — у них такі чутливі й рух-
ливі легені, що вони готові сміятися з нічого.
Антоніо Ми сміялися з вас.
Гонзало Що ж, дурощами я не можу до вас рівнятись,
тут я ніщо перед вами, отже, можете з нічого і далі сміятись.
Антоніо Оце вдарив нас!
Сєбастьян І не тупим кінцем.
Гонзало Я знаю, панове, які ви меткі,— ви стягли б
і місяць із неба, якби він простояв там тижнів з п'ять не мі-
нячись.
Чути урочисту музику. Входить невидимий А р і є л ь.
Себастьян Ми його б стягли та й пішли б поночі на птахів
полювати.
Антоніо Годі, мій любий пане, гніватись.
Гонзало Ні, запевняю вас,— моя добродушність не так
легко піддається на випроби. Може, ви хочете приспати мене сво-
їм сміхом? Щось мене морить.
Антоніо То спіть і до нас прислухайтесь.
Всі засинають, крім Алонза, Себастьяна й Антоніо.
Алонзо Вже сплять усі? І я хотів би теж
Заплющить очі, щоб відгородитись
Від прикрих дум. Заснути хилить.
Себастьян Пане,
Як сон приходить, не зрікайтесь сну,
Він — гість рідкий, коли людина в горі,
Але як прийде— спокій принесе.
Антоніо Ми вдвох, королю, будем чатувати,
Охоронять особу вашу, доки
Ви спатимете.
Алонзо Дякую. Засну.
Алонзо засинає. Арієль виходить.
Себастьян Чудна дрімота всіх опанувала.
Антоніо Підсоння, певне, тут таке.
Себастьян Чому ж
Воно не присипляє й нас? Мене
До сну й не хилить.
Антоніо І мене так само.
Бадьорий я, а от вони усі
Поснули, наче змовилися разом,
Чи наче грім їх повалив. А що...
Шановний Себастьяне, що якби...
О ні!. Мовчу! Проте мені здається...
На вашому чолі я бачу ясно
Прикмети долі. Слушний час надходить,
Моя уява вже малює мить,
Коли на вашу голову впаде
Копоня.
Себастьян Що? Ви не спите?
Антоніо Хіба
Не чуєте мене?
Себастьян Та чую. Певне,
Ви марите вві сні. Що ви сказали?
Дива! Спите, а очі не склепились,-
Говорите і ходите, хоча
Заснули.
Антоніо Ні, це ви, мій Себастьяне,
Свою Фортуну хочете приспати,
Якщо не вбити. Хоч і не спите,-
Заплющуєте очі.
Себастьян Ну, а ви
Уже й хропіти почали, однак
Є зміст якийсь у вашому хропінні.
Антоніо Поважніший, ніж будь-коли, тепер я,-
Було б до речі вам таким же стать.
Послухайтесь мене ви і відразу
Піднесетесь угору втричі вище.
Себастьян Ні, я вода стояча.
Антоніо Я навчу
І вас текти.
Себастьян Навчіть, бо лиш відпливу
Мене навчили лінощі спадкові.
Антоніо О, знайте: глум ваш зі своєї мрії
Виказує лише любов до неї,-•
Коли її від себе женете,
Тоді до неї горнетесь ще більше,
Буває так, що й лінощі та страх
Оспалого приводять до мети.
Себастьян Кажіть скоріше,— ваш заблислий зір,
Обличчя ваше зашаріле свідчать,
Що таїте в собі ви щось важливе,
Але вже надто повагом на світ
Народжується ваша думка.
Антоніо Зважте:
Отой панок-забудько, про якого
Всі теж забудуть зразу, як помре,
Він короля речисто запевняв,-
А запевнять він дуже полюбляє,-
Що принц живий, хоч це таке ж безглуздя,
Якби сказав хтось, що оцей панок
Не спить отам, а плаває у морі.
Себастьян Нема надії на рятунок принца.
Антоніо О, в цім "нема надії" затаїлась
Надія величезна! Ви повірте:
Якщо з одного боку — безнадія,
То з другого — надія постає
Така висока, що на неї глянуть
Не зважується навіть честолюбство.
Чи певні ви, що Фердінанд втопився?
Себастьян Так, згинув він.
Антоніо Тоді скажіть: хто сяде
В Неаполі на троні?
Себастьян Кларібель.
Антоніо Туніська королева, що живе
У безвісті за тридев'ять земель?
Щоб своєчасно їй пересилати
З Неаполя новини, треба сонце
Зробить гінцем, бо місяць не спромігся б.
Або ж звістки тоді до неї дійдуть,
Коли хлоп'ята, що оце родились,
Почнуть голитися. Ми через неї
Загинули б, якби не чудо. Зараз
На нас чекає справа, для якої
Минуле є прологом, а майбутнє
Здобути мусим — ви і я.
Себастьян Дурниці
Ви верзете!.. Хоч правда, що в Тунісі
Дочка мойого брата королює,
А в спадщину належить їй Неаполь.
Теж правда, між державами цими
Задовга відстань.
Антоніо Відстань ця така,
Що кожна п'ядь її немов волає:
"Та як же нас дорогою в Неаполь
Відмірювати зможе Кларібель?"
Ні, хай вона лишається в Тунісі,
А Себастьян прокинеться нехай!
От уявіть, що цих людей пойняв
Не сон, а смерть. Хіба їм не однако?
Знайшлася б і людина, щоб Неаполь
Мав короля. Король не гірший був би
За сплюху того. І базіки теж
Знайшлися б марнослівні й безупинні,
Немов Гонзало. Я і сам би міг
Базікати невтомно. О, коли б
Ви думали, як я! Цей їхній сон
Дає нагоду вам звестися вгору.
Ви зрозуміли?
Себастьян Певне, так.
Антоніо Навіщо ж
Ви нехтуєте свій талан щасливий?
Себастьян Я пригадав: ви відняли державу
В свойого брата Просперо.
Антоніо Це правда,
Бо личить більше мантія мені,
Аніж колишній одяг. Слуги брата,
Яким раніше був я рівний, нині
Мені слугують.
Себастьян Все це так... А совість?
Антоніо Ет, де вона? Якби це був мозоль,
То в черевику він би нив, а в грудях
Щось не відчув я божества цього.
Нехай хоч двадцять совістей проляже
Між мною і Міланом, наче лава
Чи льодовик,— вони хутчій схолонуть
Або розтануть, ніж мене зупинять.
Ось спить ваш брат. Хіба він був би кращий
За землю, на якій лежить, коли б
Зробився тим, на що подібні сплячі?
Та я його слухняним цим залізом
Присплю навік — всього три дюйми треба.
Тим часом ви заколете старого,-
Ця честь ходяча, певне, вчинить опір.
Але всі інші будуть наші ради
Лигати, наче кішка — молоко,
І стрілки на годинниках вони
По-лашому поставлять.
Себастьян ' Хай же те,
Що ви колись були вчинили, стане
Мені за приклад,— здобули Мілан ви,
А я — Неаполь. Витягніть меча!
Один удар, і звільнитесь навік
Від данини васала. Я, король,
Любитиму вас!
Антоніо Вдвох мечі берім!
Я свій здійму, тоді своїм рубайте
Гонзало ви.
Себастьян Стривайте, щось скажу..,
Відходять убік, пошепки радяться. Музика.
Входить невидимий А р і є л ь.
Арієль Господар мій своїм провіщим даром
Відчув загрозу, що нависла зараз
Над друзями, і він мене послав
їх рятувати, бо інакше з ними
Загинуть вкупі й задуми його.
(Співає на вухо Гонзало)
"Ви спите і хропите,
Зрада не дріма, проте
Жде на слушну мить.
Як життя ще вабить вас,
Скиньте сон, прокиньтесь враз.
Гей, не спіть! Не спіть!"
Антоніо Ну, нападаймо!
Гонзало Ангели святі,
Рятуйте короля!
Всі прокидаються.
Алонзо А що? Що сталось?
Прокиньтесь всі! Чому блищать мечі?
Чому так страшно дивитесь?
Гонзало В чім річ?
Себастьян Коли ми тут ваш сон охороняли,
Раптово пролунав страшенний рев
Бика чи лева. Він вас і збудив.
У мене в вухах досі він лунає.
Алонзо А я не чув.
Антоніо О! Реву отакого
Злякалися б страхіття. Затрусилась
Земля від нього. Певне, зграї левів
Ревіли.
Алонзо Мій Гонзало, ви щось чули?
Гонзало Клянусь, мій пане, я крізь сон зачув
Якесь чудне дзижчання і прокинувсь.
Гукнув, щоб вас збудити, придививсь —
Побачив їх. з мечами у руках.
Тут справді чувся шум якийсь, мій пане.
Тож будьмо насторожі, а найкраще
Ходімо звідси, витягши мечі.
Алонзо Гаразд, ходім, шукати будем далі
Мойого сина бідного.
Гонзало О боже,
Оборони його від диких звірів.
Я певен — він на острові.
Алонзо Ходім.
Усі виходять.
Арієль Я Просперо повім про все, що сталось.
А вас, королю, жде тяжка часина,
Та не страшіться, йдіть шукати сина!
(Виходить)
СЦЕНА 2
Інша частина острова.
Входить Калібан з оберемком дров. Гуркоче грім.
Калібан Хай всі хвороби, висмоктані сонцем
З драгви й багна, на Просперо впадуть,
Щоб він захирів! Я його не можу
Не проклинати, хоч мене і чують
Йому підвладні духи, та вони,
Якщо він не накаже, не посміють
Мене щипать, примарами лякати
Чи вогниками блудними збивать
На манівці. Він без причин на мене
їх напускає то в подобі мавп,
Що джерготять, кривляються, кусають,
А то в подобі їжаків вони
По тих стежках, де я ходжу босоніж,
Качаються і колючки стовбурчать,
Щоб поколов я босі ноги. Часом
Вони повзуть гадюками до мене
І, витягши роздвоєний язик,
Сичать, мене доводячи до шалу.
Входить Т р і н к у л о.
Он хтось іде! Це знов якийсь-то дух
Прийшов, щоб мучити мене, бо дров
Я не приніс. Ану, впаду на землю,-
Либонь, тоді мене він не помітить.
Трінкуло Нема тут ані кущика, ані деревця, щоб схова-
тися від негоди, а буря насувається. Я чую, як співає вітер.
Онде чорна хмара, ще й така величезна, ніби здоровенне гниле
барило, з якого от-от усе питво виллється. Якщо грім гримітиме,
як і раніш,— куди я голову сховаю? А хмара, напевне, скоро
лусне, і поллється з неї відрами... Що це таке? Людина чи риба?
Мертва чи жива? Риба, бо рибою смердить. Стара, протухла риба,
схожа на несвіжу тріску. Чудна рибина! Якби я був зараз в
Англії,— а я там бував колись,— і мав би малюнок цієї рибини, то
певен — не було б роззяви, який не дав би срібняка, щоб подиви-
тись на неї. Там би це страховисько зробило з мене людину. Там
будь-яка потвора може всякого в люди вивести, бо й мідного гро--
шика ніхто не дасть безногому жебракові, а заплатять десять,
щоб глянути на мертвого індіанця... Е, та ця рибина з людськими
ногами! А плавці наче руки! Клянусь, вона тепла. Та я ж поми-
лився,— це не риба, а тубілець, убитий громом.
Гуркоче грім.
Ой! Буря знову насувається. Що мені робити,
як не сховатися під його хламиду. Іншого захисту немає поблизу.
Дивно, з ким тільки злидні не примушують людину лежати вкупі!
Притулюсь отут, поки буря не вихлюпає своїх помиїв до дна.
(Залазить під Калібанову одежину)
Входить, співаючи, Стефано.
В руці тримає пляшку.
Стефано "Годі морями пливти та й пливти,
Краще помер би на березі ти..." —
Таку бридню на похороні тільки
Співати добре. Ось де справжня втіха!
(П'є)
"Боцман, і юнга, і я, і мій пан
Любимо Марджері, Мег, Маріан,
Кет же не любим за гострий язик,-
Він, як жало, дратував нас і пік.
Завше кричить: "Вас чорти б узяли!",
Гидко їй нюхати запах смоли.
Тільки кравцеві дає самохіть
Чухати там, де у неї свербить.
В море, хлоп'ята! Хай чорт їй навік!.." —
І це бридня! А ось де справжня втіха!
(П'є)
Калібан Не муч мене! Ой-ой!
Стефано В чім річ? Що тут, чорти? Може, щоб нас на-
лякати, вони прикидаються дикунами або індіанцями? Еге, я не
для того виринув з води, щоб налякатися ваших чотирьох ніг.
Недарма про мене кажуть, що мене не зіб'є з ніг навіть найдуж-
ча людина, яка теж ходить часом на чотирьох. Отак казатимуть
і далі, доки Стефано своїми ніздрями дихає.
Калібан Мене мучить дух! Ой-ой!
Стефано Це якесь чотириноге страхіття з цього острова.
На нього, мені здається, напала трясця. Але де в біса воно ви-
вчилося нашої мови? Вже тільки заради цього я ладен йому до-
помогти. Якщо я вилікую його, приборкаю і привезу потім у Неа-
поль, то це буде добрячий подарунок для першого-ліпшого імпе-
ратора, який будь-коли ходив по землі в черевиках.
Калібан Не муч мене, благаю! Я більше не буду з дрова-
ми баритись!
Стефано На нього саме напала трясця, от воно й верзе
нісенітниці. Ану, дам я йому сьорбнути з пляшки,— якщо воно
ніколи не пило вина, то трясця зразу ж мине. Аби його вилікува-
ти і приборкати, а тоді за скільки не продам, усе буде дешево.
Хто купить, той і заплатить, ще й добре заплатить!
Калібан Поки що ти не робиш мені боляче, але зараз
почнеш. Я знаю це, бо ти аж дрижиш. Це Просперо з тобою
отаке витіває.
Стефано Ану, повернись, роззяв рота. Я тобі дам таке, що
враз заговориш, котику. Роззяв рота, це витрясе з тебе всю
трясцю, кажу тобі, витрясе геть.
(Дає Калібанові випити)
Ти не розумієш, хто твій друг. Ану, ще раз роззяв пащу.
Трінкуло Звідки мені знайомий цей голос? Це... Та ні,
він же втопився. Це чорти! Ой, рятуйте!
Стефано Чотири ноги і два голоси! Дуже миле страхо-
висько! Своїм переднім голосом воно вихваляє друзів, а заднім,
певне, шпетить їх і лає... Я виллю йому в рот усе вино з пляшки,
аби тільки вилікувати його від трясці. Ну от, амінь! Дай жбурну
і в твій другий рот.
Трінкуло Стефано!
Стефано Що це — твій другий рот мене кличе? Будь лас-
ка, будь ласка... Та це сам диявол, а не страховисько! Я піду від
нього геть — у мене нема довгої ложки.
Трінкуло Стефано!.. Якщо ти — Стефано, торкнись мене,
заговори до мене. Я ж бо Трінкуло — не бійся,— твій добрий
приятель Трінкуло!
Стефано Коли ти Трінкуло, вилазь звідти. Я потягну тебе
за менші ноги. Якщо тут є ноги Трінкуло, то це саме вони... Ти
таки справді Трінкуло! Та як же ти вибрався з такої почвари?
Хіба вона ходить до вітру Трінкулами?
Трінкуло Я думав, що її вбило громом... А ти не втопив-
ся, Стефано? Тепер я бачу, що не втопився. А буря вже минула?
Я від неї заховався під хламиду оцього мертвото бовдуряки.
А ти живий, Стефано? О Стефано, два неаполітанці врятувались!
Стефано Не труси мене, будь ласка,— у мене слабий
шлунок.
Калібан
(убік)
От приязні створіння, як не духи!
От добрий бог,— питво небесне в нього!
Навколішки я стану перед ним.
Стефано Як же ти врятувався? Як же ти потрапив сюди?
Поклянись оцією пляшкою, що скажеш правду, як ти сюди по-
трапив. Я врятувався на бочці вина, яку моряки викинули за
борт, клянусь цією пляшкою. Я її з кори власноруч зробив, як
тільки на берег вибрався.
Калібан Я клянусь цією пляшкою, що буду вашим вір-
ним підданцем, бо питво ваше — небесне.
Стефано Отже, присягнись розповісти мені правду, як ти
врятувався!
Трінкуло Я доплив, чоловіче, до берега, мов та качка.
Присягаюсь, я можу плавати, мов качка.
Стефано Бери, цілуй цю книжку.
(Дає Трінкуло пляшку)
Хоч ти плаваєш, мов качка, а вийшов з тебе добрий гусак.
Трінкуло О Стефано! Маєш багато такого?
Стефано Повну бочку, чоловіче. Мій льох отам, у скелі
над морем. Там я й сховав своє вино. Ну, як воно, бовдуряко?
Як твоя трясця?
Калібан Ви сюди з неба зійшли?
Стефано 3 Місяця, кажу тобі. Я був отим чоловіком, що
на Місяці живе.
Калібан Та вас я бачив, богом звав я вас.
Моя панянка якось показала
Мені і вас, й собаку вашу, й кущ.
Стефано Добре, іди клянись, цілуй книгу. Я наповню її
зараз новим змістом. Клянись.
Калібан п'є.
Трінкуло Присягаюсь небом, це якась дурноверха потвора,
Я її боявся, а вона така хирлява... Чоловік з Місяця! Дурна лег-
ковірна потвора! Добре хлебчеш, страховиську, їй-богу, добре!
Калібан Я радо вам усі місця родючі
Тут покажу. Я буду цілувати
Вам ноги. Тільки будьте в мене богом!
Трінкуло Присягаюсь богом, це хитре страховисько — та
ще й п'яниця! Як тільки цей бог його засне,— вкраде в нього
пляшку,
Калібан Вам ноги буду цілувати, стану
Підданцем вашим.
Стефано Добре, ставай навколішки, клянись.
Трінкуло Я вмру від сміху, дивлячись на цю потвору з го-
ловою цуценяти. От мерзенне страховисько! Так і хочеться добре
його відшмагати,
: Стефано На, цілуй.
Трінкуло Щоб ця потвора, бува, не напилась. Огидне
страховисько!
Калібан Я покажу джерела вам найкращі,
І ягоди збиратиму для вас,
І рибу я ловитиму, і дрова
Носитиму. Нехай чума ухопить
Мойого пана, що гнітить мене!
Я дров йому не занесу, піду я
За вами. Ви — чудесний чолов'яга!
Трінкуло Кумедне страховисько! Зробило собі чудо з бід-
ного п'яниці.
Калібан Ходім, благаю,— там я диких яблук
Вам назриваю, й земляних горіхів
Я нігтями довжезними нарию.
Я гнізда сойок покажу, навчу
Ловити мавп, я чаєнят на скелях
Для вас дістану. Підете зі мною?
Стефано Будь ласка, веди, але без зайвих балачок...
Трінкуло! Наш король і всі наші загинули, отже, ми тут будем
панувати.
(До Калібана)
На, неси мою пляшку... Друже Трінкуло, зараз ми наповнимо її
знову.
Калібан
(п'яний, починає співати)
"Пане мій, прощай, прощай..."
Трінкуло От горласта потвора, от п'яна потвора!
Калібан Годі натягав я дров,
Риби віддавав улов,
Посуд мив,
Чистив стіл, як ти велів!
Бан, бан, бан, Ка... Калібан,
Нині в тебе інший пан!
Свобода, гей! Гей, свобода! Гей! Гей, свобода!
Стефано Ну, браве страховисько, показуй дорогу.