Відтоді його судна тонули й там, де найчастіше бували шторми, й там, де море завжди було спокійне і де ніколи раніше жоден корабель не зазнавав аварії. За кожне затонуле судно він купував два нові. А що ж моряки? Про них він намагався не думати. Така їхня доля! Затуляв вуха, щоб не чути голосіння згорьованих удів, і радісно відзначав, що його син з кожним днем росте. "Чи то не сонячний промінець перетворився в хлопчину?" — питав він сам себе, споглядаючи легку синову ходу. Проте звідки в його очах русалчин погляд?
Батько аж затремтів, коли одного разу помітив на лиці свого одинака те саме сяйво, що було і на русалчиному, але швидко забув про страх.
— Хотів би я побачити острівець, де ти народився! — якось сказав син, а батько відчув, як по спині йому побігли мурашки.
— Далеко пливти до нього! — спробував він відмовити сина, однак той був не з тих, що швидко відступають.
— Я хочу побачити маяк! — наполягав він.— Може, дід іще живий.
— Може,— пробурмотів батько і наказав готувати до відплиття найбільший і найрозкішніший корабель. Якщо на острові хтось є, нехай побачить, чого він досяг у житті! Лягаючи спати, осміхнувся сам до себе: що ж, він повернеться на свій рідний острів як переможець! А вві сні вжахнувся: бачив тільки розбурхане море, чув стогін вітру й глухі удари хвиль у прибережні скелі, тужливі голоси моряків, що кликали на допомогу. Прокинувся весь облитий потом. "Може,— подумав,— не треба мені нікуди пливти?" Але як син запитав, чи готовий він у дорогу, ствердно кивнув головою.
Коли відпливали від берега, море блищало, мов крапля олії. Хлопець від щастя аж співав, і дні швидко минали один за одним. Ніхто не знає, скільки часу минуло, поки вони побачили скелястий острівець у промінні надвечірнього сонця й запалений ліхтар на ньому.
— Скоро причалимо! — сказав капітан. Але відразу після його слів над морем пронісся перший подув вітру. Десь загриміло, об хвилі з тріском стали розбиватися блискавки. Хлопець страшенно зблід, а батькові здалося, що хтось залізною рукою стис йому горло.
— Незабаром море заспокоїться! — спробував він утішити сина, проте з кожною хвилиною небо темнішало, а хвилі більшали. "Добре, що хоч маяк горить! — подумав батько.— По ньому ми легко знайдемо дорогу!" Аж до небокраю біліли гребені спінених хвиль, як колись біліло дідове волосся. "Може, справді ще живий? — пронизала думка колишнього дідового помічника.— Бо хто ж тоді запалив ліхтар?"
Море й небо вже злилися воєдино, і в суцільній темряві світилося тільки око маяка. Але зненацька він заблимав і погас.
З величезним кораблем хвилі гралися, мов з паперовим човником. Раптом почувся чийсь крик, хрипіння. Власник корабля затремтів: такі самі крики він чув тоді, коли тонуло те, перше, судно. Тремтячи всім тілом, він обняв сина і нараз побачив у хвилях срібне тіло русалки. "Звідки вона тут?" — подумав, і в ту ж мить корабель розколовся навпіл, наче хто перетяв його ножем. Хвиля захльоснула палубу й вирвала сина з батькових обіймів. Даремно він намагався втримати свого одинака. Згодом відчув, що палуба захиталася під його ногами і корабель став занурюватися у воду. Ніхто не знає, скільки тонув величезний білий корабель. Хвилину, годину чи цілу вічність?
Коли ж хвилі викинули батька на берег, даремно він шукав синове тіло. Довкола була тільки гладенька галька, а на відстані витягнутої руки — скелі рідного острова. По якімсь часі йому здалося, що з води долинає жалібний стогін сина.
— Що ж, тоді і я втоплюся! — Він сторчголов кинувся у хвилі, проте море його не прийняло, а знову викинуло на берег. На гребені найвищої хвилі він знову побачив срібну русалку й попрохав її:
— Допоможи мені повернути сина або забери моє життя!
Русалка заперечно похитала головою:
— Не можу вернути тобі сина! Не можу і в тебе відібрати життя! Моряки, яких ти послав на смерть, не хочуть бачити тебе в своєму товаристві! — її срібне обличчя ураз потемніло.— Відсьогодні ти будеш дощовим птахом — буревісником і житимеш вічно, і люди ненавидітимуть тебе...
Він відчув на своєму плечі легенький доторк русалчиної руки, а тоді хутко став маліти й нарешті злетів угору. Літає він іще й досі, і перед бурею можна почути його жалісливі, схожі на стогін, крики...