— Можливо, тепер і не торгують "чорними птахами", одначе життя остров'ян не полегшало, — мовив боцман.
На зміну німецьким колонізаторам сюди прийшли голландські. Щоправда, останніх, як нам розповіли в Соронзі, недавно вигнали, і Західний Іріан став індонезійською територією.
Хтозна, скільки-то мине часу, поки папуаси заживуть вільно й щасливо. Хтозна…
Береги Нової Гвінеї давно вже зникли в мареві океану, а ми не розходилися з палуби, поглядаючи в бік, де ще недавно видніла земля. Кожен думав про своє, і всіх об'єднувало єдине — спільне почуття, яке можна передати хіба що такими словами: вабливі чужі краї, а рідна земля — найкраща.
Прийшли на перший градус південної широти. Води тут тихі, непорушні. У надвечір'я океан налитий голубінню. На ній де-не-де золотий наплив. Та коли сонце сховалося за хмари, небо спалахнуло оранжево-червоним сяйвом. Хмари, що пір'я диво-птахів, видовжені, з казковим забарвленням — пір'я, розгублене навічно в Польоті.
Тепер голубіні в океані поменшало; його захлюпала полота повінь з блакитними прожилками. Легкий пасат ледь-ледь погойдував судно. Щоглами воно, здається, торкалося зірок.
Це небо… воно, мовби давно знайоме, покраплене ластовинням обличчя, схиляється наді мною.
І знову ловлю себе на думці, що всі мої помисли — про рідну землю. Значить, мав рацію моряк-незнайомець, що записав у тому щоденнику, який мені потрапив до рук: "Мандри п'янять. Але в морі ми з такою ж силою мріємо про землю, як ще недавно на землі мріяли про море".
— Ти поглянь, яке диво! — показав Чмихун за борт.
Там справді діялось щось надзвичайне. Океан лежав, охоплений вогнем. Міріади зірок бились об борт і, згасаючи, падали у воду. Вода палала — темно-голуба, нескінченно бездонна.
Над нами цвіло небо, але й під нами, внизу, лежало рясно всіяне зорями небесне склепіння.
— Цікаво? — запитав іхтіолог, крадькома підійшовши до борту.
— Дуже, — відповів я.
— Фосфоресценція, світіння моря, — пояснив. — Світло випромінюють живі мікроорганізми.
Раптом у повені вогню блискавкою майнула довга смуга. Мов хвостатий метеорит з космічних висот.
— Здоровенькі були! — привітався іхтіолог.
Я впізнав у тому "метеориті" акулу. Навіть видно було обабіч неї дві тоненькі вогнисті лінії — слід від рибок-лоцманів, залишений в палаючій воді.
Дивні місця ці екваторіальні води! Сюди стікаються не лише повітряні, а й морські течії. Минувши екватор, південна пасатна стає особливо швидкоплинною. Води свої вона несе далеко на захід. Їх і вивчають океанологи.
Щойно з глибин піднято чотирьохкілометровий трос, який ми прикріпили до буя. На тросі погойдуються вертушки — прилади, що фіксують швидкість і напрямок течії. Цього разу буй приніс чимало клопоту. Перш ніж підняти з води, під нього слід завести кінці. Цей же з пробоїнами, сидить у воді глибше, ніж треба. Хоч плач, ніяк не заарканити! Добровольців, хто погодився б пірнути в океан, щоб зачепити гаком за металеву скобу, виявилось чимало. Та старпом наказав підготуватися дракону.
На боцмані рятувальний жилет, у руках ніж. Він наблизився до борту, підвівся на повен зріст — і опукою в океан. Зверху видно, як за ним у глибину потягнувся сріблястий ланцюг повітряних бульбашок. Помах руки — і боцман випірнув. Течія його зносить — він змушений чимдуж гребти. Бачимо: гак зачеплено за скобу велетня-плавника.
Зачувши команду "віра!", що значить "угору", натискаємо на важіль лебідки. Стріла піднімає буй, вкладає його на кормі в гніздовину.
Відв'язавши від троса вертушки, океанологи переносять їх до лабораторій. Мені цікаво, як-то вони розшифровуватимуть напрямок течій, зафіксованих вертушками. Та ніколи: боцман наказав з Михайловичем — нашим баталером — спуститися в трюм.
Потрапити до рук баталера для нас — нещастя. Михайлович змушує давати лад у задушливих трюмах, де лежить провізія. Кілька разів я допомагав йому переставляти ящики з тропічним вином, мішки з цукром і крупою. Тепер мені випало інше.
У трюмі десятки мішків з картоплею, вона почала проростати, і її треба перебрати, перенести на інше місце.
… Великий поміст; угорі з боків огороджені поручнями майданчики — щось подібне до театральних лож бенуар! З тих майданчиків ми і стягуємо мішки, відносячи їх у куток, до дівчат. Сидір Михайлович низенький, натоптаний, як цей куль, що донизу гне мені плечі. Якщо інших хитавиця доводить до виснаження, то на Михайловича вона впливає позитивно. У штормові дні и нього розгоряється нелюдський апетит. І от маєш: щоки пухкенькі, видуті, ніби за ними по яблуку. Я — цілковита протилежність баталеру: як тичка, високий, худий.
З Михайловичем ми схожі, мабуть, на героїв якоїсь драми чи, може, навіть трагікомедії. Мені б, молодшому, звісно, грати провідну роль у цьому лицедійстві, але я виступаю в другорядній.
Чим не сцена з "Бахчисарайського фонтана", що його я бачив колись у театрі!..
У відкритий люк падає сніп сонця — там, на підлозі трюму, з Михайловичем я роблю зараз чергове "па". Промінь вихоплює з темряви наші постаті: мою — вишку, сухоребру і низеньку Сидора Михайловича. А обабіч нас на купах картоплі сидять дівчата — майже все суднове жіноцтво: днювальні, камбузниці, океанологи — і, щось наспівуючи, перебирають бульби.
І співом, і виглядом своїм дівчата теж схожі на героїнь "Бахчисарайського фонтана".
Заглянув Чмихун. Зареготав:
— Комедіанти!
За хвилину над люком вже схилялися десятки людей — увесь екіпаж "Буревісника". Антип скликав! Сміються, кепкують.
Гаразд, коли-небудь пригадаю йому цю, як він вважає, дотепну витівку!
Мар'янович ловив рибу. Кілька матросів йому допомагали. Перехилившись через фальшборт, вони кидали вниз сачки, де над океаном, як горобці, крилато пурхали невеличкі, схожі на линів, рибки. Сачок їх накривав, і здобич не могла вже вирватися з чіпких рук рибалок. Рідко коли літали вони поодинці — більшість зустрічалися табунцями. Дивина! Риба, а літає, планерує над водою десятки метрів, а потім, плюхнувшись, повисає в прозорій купелі, широко розпросторивши крила.
Дехто вважає: риба ця змушена, мовляв, вискакувати з води, тікаючи від переслідування коріфенів та акул. Але я не раз бачив, як вона просто-напросто залюбки випірнала з води, планеруючи над поверхнею океану.