А потім нас повезли в казарму гарнізону, розквартированого в західноіріанському порту Соронг. Там ми й довідались дещо про ці береги…
На Новій Гвінеї, в Західному Іріані донедавна господарювали голландці. Жорстокі бої точилися на берегах Нової Гвінеї і в роки другої світової війни. В 1942 році півострів Вогелкоп окупували японці. Тоді Союзні збройні сили — США, Англія, Голландія, Австралія та Нова Зеландія — повели рішучий наступ. Як собаки за кістку, гризлися імперіалісти за ці землі.
Для папуасів настали роки іноземного гноблення. І тоді західноіріанці піднялися на боротьбу.
Наше знайомство з Новою Гвінеєю почалося з того, що ми почули оте вітання на причалі, потім приглушений дзвін гітари — мрійливу, неквапну пісню десь у пітьмі. Тепер же в цій казармі гамірною юрбою нас оточили народні оборонці — солдати Західного Іріану.
Наші господарі в дивному одязі: смугасті кофти-тільники і… білі спідниці. Вони — гостинні, частують нас лимонами, які ростуть тут же, на подвір'ї; пригощають солодким печивом, тропічними фруктами.
Далеко за північ, але ніхто не спить. Розмовам немає кінця. Ніч, темні, непрохідні нетрі. Десь здалеку, чую, прокочується дикий зловісний регіт: змішаний з шерхотом ночі, він холодком пронизує тіло. То птах джунглів бурум. На мить настає тиша. Потім знову скрикує, тужно плаче, розпачливо регоче лісове диво. Сумно і хрипло кричать какаду. Джанкрик, по-нашому цвіркун, виводить свою нескінченну пісню; в пальмовому вітті, в сухостоях трави кунаї заблудився вітер. І вже іншим трепетом повниться ніч…
А Хаті Мартіно співає. Про свої сонячні береги, про голубі моря. Ми зачаровано слухаємо його пісню. Я всівся осторонь гурту під гіллям папайї з літнім папуасом Ятманом. Він розповідав; Хаті Мартіно переклав мені слова тієї легенди.
Ось коротко її зміст… Жив на світі хлопець. Над усе любив він мандрувати; голубі моря, високі гори були його життям. І сказав йому бог: "Чотири кінці на світі — і скрізь ти хочеш побувати. Я всемогутній, і то не смію думати про таке. Але щоб здійснилось твоє бажання, маєш ти витримати тяжкі випробування. За те, що побачиш захід, я відрубаю тобі праву руку, за схід — ліву, за північ — ногу, а за південь — другу".
Пішов хлопець той на захід, і відрубав йому бог праву руку, на сході позбувся він лівої руки, на півночі ноги. А все ж вирушив востаннє — на південь.
І злякався тоді бог. "Дійде до мене, — подумав, — помститься за горе, заподіяне йому. Перетворю його на камінь. Нехай стоїть отак на одній нозі при дорозі…"
І скам'янів навіки юнак.
"Про що вона, ця легенда? — подумав я, вислухавши до кінця Ятмана. — З якої давнини прийшла до сьогодні? Хто відважний мандрівник, що не злякався навіть бога? Може, в ній відгомін пам'яті про нашого співвітчизника Маклая? Бо Миклухо-Маклай жив на Новій Гвінеї. Пригадую, вчитель географії ще в шостому класі розповідав нам, як російський корвет "Витязь" привіз на Нову Гвінею молодого вченого. І Миклухо-Маклай довів: папуаси такі ж люди, як і всі, і треба поважати гідність цих, як тоді вважалося, дикунів.
Не знаю тільки, чи був наш славетний земляк на цьому березі, куди пристали ми".
Новогвінейське містечко Соронг потопало в повені тропічної зелені. Смарагдовими свічками здіймаються в небо високі дерева, схожі на наші тополі. І взагалі, є подібність у цих прибережних пейзажах до наших, придніпровських. Чи, може, то лише здається?..
Як тут задушливо! Морський бриз не пом'якшує денної спеки. І хоч я знесилений від цієї задухи, а проте все мене захоплює, хвилює. Я на Новій Гвінеї!
Широка протока Селе відділяє суходіл від острова Салаваті. На той острів зібрались ми потрапити. Допоміг нам саракота.
Старих човнярів, які не здатні вже гребти веслами, папуаси звуть саракота. По той бік Селе, на невеликому, порослому мангровими заростями острові, розкинулося десятків зо три хатин, і туди часом ходить білобокий військовий катер. Та більшість остров'ян переїздить на своїх прау або човном цього ось папуаса, що, дрімаючи, чекає когось на пристані.
Він сидить, підібгавши під себе ноги, на прим'ятій, обпаленій спекою траві буапутрі, і сонце пряде над ним нічну пряжу. Але пряжа та, зсотавшись, либонь, десь риється, і тоді старий прокидається. Перше, що він робить, — простягає руку до розцяцькованого чудернацького гаманця. В тому гаманці його скарб — корінь бетеля. Тремтячими пальцями бере саракота крихітку чудодійного наркотичного кореня і починає жувати. Він ніби поринає в свою далеку мрію. І очі його знову застилає стареча втома.
Скуйовджено-кучерява шапка волосся, чорний відблиск зморшкуватого, але все ще пружного тіла, оце з притаєно-загадковою думою обличчя, високе чоло, кров'яно-червоні від жування бетеля зуби — все в ньому підкреслює таємницю і нерозгаданість джунглів. Він, можливо б, і сидів отак, цей маг, аж поки багряне матагаре — сонце — не скотилося за тінистий частокіл і гальм, якби ми не порушили його марення.
— Агов! — гукаємо з пірса. — Перевези!.. — І покачуємо в бік острівця, що самотньо зеленіє в синяві протоки.
Старий прокидається: він, певне, зрозумів наші крики. Поспішно сідає в човен.
Острів Салаваті. Його, мабуть, і за місяць не пройдеш — так заріс гущавиною. Береги скелясті, високі; хащі перевиті ліанами, а внизу, в заболочених місцях, куди спадають дзюркотливі струмки, мангрові зарості та стеблисті кущі трави кунаї. На березі обвуглені блискавками стовбури дерев; у непорушній тиші чорніють стрункостанні гвінейські пальми; зеленіє манго. Стовпу р манго обліпило куцоруке гілля. На ньому, прикриті зеленавими листочками, ніби тонкими довгими долонями, — поодинокі, схожі на яблука плоди. Вони ще зелені, тому в роті лишається присмак терпкої кислятини.
Сьогодні саракота нам покаже острів, глухомань джунглів, яку папуаси звуть туко-туку. З ним увечері й повернемося в Соронг.
Гостролезим дерев'яним тесаком розтинає він густо сплетене гілля, пробираючись уперед. Ми — підтюпцем із саракотою.
Прибій викинув на берег численні скарби морського дна — ще живі, скорчені останньою судомою, густо всіяні червоними пуп'янками п'ятикутні морські зірки; різноколірні камінці; панцири черепах; стулки великих і ще більших черепашок. Ось біля одного з панцирів, як фантастичні карлики-воїни, борюкаються два клишоногих супротивники. То раки-пустельники. Вони теж у захисних перламутрових панцирах — різноколірних мушлях, скинутих з чужого "плеча" — молюсків, які загинули. Дивний і нерівний поєдинок! Спостерігаю, як ті борці, до половини висунувшись із свого прикриття, зухвало тикають один в одного клешнями і, зчепившись, непоборно падають на пісок. Минають хвилини, і вже видно, як у захваті битви один з вояків губить панцир, а той, озброєний, переходить у наступ: ще більше висуває клешні, хапає ними ворога, валить на пісок, відчайдушно притискує до землі. А неподалік, на широкій галяві, розсівшись, ніби в амфітеатрі, численний натовп раків-уболівальників сидить, з цікавістю стежить за боротьбою на арені. Гладіатори — нічого не скажеш.