Буремний перевал

Сторінка 33 з 100

Емілі Бронте

Розділ одинадцятий

Інколи, під час моїх роздумувань про це на самоті, мене обіймав жах, і я схоплювалася з місця та надягала чепця, щоб піти подивитись, як там справи на фермі. Я переконала власне сумління, що мій обов'язок — застерегти Гіндлі. розповісти йому, які про нього ходять чутки; та потім вагалася, гадаючи, що він надто зав'яз у своїй кривді й навертати його на добро — то марна справа, тож мені не ставало сили увійти в цей похмурий дім, де мене навряд чи стали б слухати.

Одного разу, йдучи до Гімертона, я наблизилась до старої брами. Це було о тій порі, до якої я дійшла у своїй оповіді; був ясний холодний день. Суха земля, скута морозом, дзвеніла під ногами. Я наблизилася до кам'яного стовпа на перехресті д доріг, де від битого шляху відходить ліворуч польова стежина. Ця велика брила із шкарубкого піщаника, на якому були вибиті літери: Б. П. з північного боку, Г.— зі східного і Т. Г.— з південно-західного. Він правив за вказівний знак для дороги на Грейндж, Перевал та селище Гімертон.

Сонце вигравало на сірій верхівці каменя жовтим, нагадавши мені світлі літні дні. Не знаю чому, але в моє серце вмить увірвалися давні дитячі спогади і відчуття. Двадцять років тому то було наше з Гіндлі улюблене місце. Якийсь час я вдивлялася у загартований вітрами камінь, а схилившись, розгледіла поруч нашу схованку — ямку, і досі повну жорстви та черепашок, які ми любили складати сюди разом з іншими, більш підвладними часові скарбами. І раптом я побачила так виразно — як навіч — ніби мій давній товариш по іграх сидить поруч, на вижовклій траві: його темна голова схилилася долі, а затиснутим у руці шматком слюди хлопчина вигрібав із ямки землю. "Бідолашний Гіндлі!" — мимоволі вихопився в мене вигук. Я здригнулася — на секунду моє око вловило дивну річ: хлопчик ніби озирнувся назад і втупився мені просто у вічі! Тієї ж миті все щезло, а я раптом відчула непереборне бажання зазирнути до Перевалу. Забобонність змусила мене скоритися цьому пориву. "А що як він помер, — думала я, — чи помре незабаром! Що, як це знамення смерті!" Що ближче я підходила до будинку, то більше хвилювалася; зобачивши будинок ще здалеку, затремтіла всім тілом. Видіння випередило мене: он воно стоїть біля брами, крізь паркан виглядаючи на дорогу. Така думка першою промайнула в мене, коли я побачила розкуйовджену кучеряву голівку і карі очі хлоп'яти, що вистромило своє рум'яне личко між штахетинами паркану. Та наступної миті я збагнула, що це Гортон, мій Гортон — не так уже й змінився за ті десять місяців, що ми не бачились.

— Боже тебе благослови, крихітко! — вигукнула я, одразу ж забуваючи про свої дурні страхи. — Гортоне, це я, Неллі! Неллі, твоя няня.

Він ухилився від моєї руки і підібрав із землі велику каменюку.

— Я прийшла провідати твого батька, Гортоне, — вирішила за потрібне додати я, бачачи, що він не впізнає в мені свою Неллі — якщо вона взагалі ще живе в його пам'яті.

Він підняв свій снаряд, щоб його запустити. Я лагідно повела далі, проте моя мова на нього не подіяла: камінь влучив у мій капелюшок, а з вуст малого посипалися прокльони, які — розумів він їх чи ні — були виголошені звичним й упевненим тоном і страшно спотворили дитячі риси виразом недитячої злостивості.

Можете бути певні, це більше засмутило мене, аніж розсердило. Вже готова розплакатися, я витягла з кишені апельсин і простягла малому, щоб хоч якось його задобрити. Він, повагавшись, вихопив апельсин у мене з рук так, ніби думав, що я хочу лише подражнитися, а потім залишити його ні з чим. Я показала інший апельсин, тримаючи його так, щоб хлопчик не міг дотягтися.

— Хто це навчив тебе таких гарних слів, серденько? — спитала я. — Вікарій?

— До біса вікарія і тебе! Дай!

— Скажи, хто тебе навчив, тоді матимеш. Хто тебе навчає?

— Бісів тато, — була відповідь.

— І чого ти вчишся у тата? — вела я далі.

Він підстрибнув, щоб ухопити апельсин, та я тільки підняла його вище.

— Чого він тебе навчає? — спитала я.

— Нічого, — промимрив він, — тільки щоб я не плутався в нього під ногами. Тато мене не любить, бо я на нього лаюся.

— Он як! І лаятись на тата тебе вчить теж чорт? — спитала я.

— Е ні,— здобувся на відповідь хлопчак. — А хто ж тоді?

— Гіткліф.

Я спитала, чи любить він містера Гіткліфа.

— Еге, — знову спроквола мовив він.

Допитуючись, за що він його любить, я мусила вдовольнитися такою відповіддю:

— Не зна-а… він сварить тата, коли тато починає сварити мене — і кляне його так само, як він мене. Він каже, я можу робити, що хочу.

— Тож вікарій тебе читати й писати не вчить? — продовжувала я.

— Ні, мені сказали, що вікарію… увіб'ють зуби… у пельку, якщо він переступить поріг: так Гіткліф пообіцяв!

Я вклала апельсин малому у ручку і попросила його сказати батькові, що жінка на ім'я Неллі Дін чекає біля садової хвіртки, аби трошки з ним побалакати. Він попрямував до будинку і зник за дверима; та замість Гіндлі на ґанку з'явився Гіткліф. Я хутко розвернулася й збігла дорогою вниз так швидко, як тільки змогла, не зупиняючись аж до самого дороговказу, — і мені було так лячно, наче я здибала гобліна.

Це нібито не має стосунку до любовної пригоди міс Ізабелли; та після цього випадку я вирішила бути насторожі та зробити все можливе, щоб відвести від Грейнджу всілякі згубні впливи, навіть якщо я спричиню домашню бурю, випробовуючи терпіння місіс Катрини Лінтон.

У наступний прихід Гіткліфа наша юна леді саме годувала голубів на подвір'ї. За ці три дні вона й словом не озвалася до невістки, але начебто перестала викидати коники, що було сприйняте нами з великим полегшенням. Гіткліф, наскільки я знала, не був схильний обдаровувати міс Ізабеллу Лінтон особливою увагою. Проте зараз, щойно забачивши її, він спершу обвів поглядом фасад будинку (я стояла біля кухонного вікна, але відступила убік, щоб мене не було видно), потім пройшов бруківкою і, ступивши до дівчини, щось промовив. Вона наче знітилась і поривалася піти; та він утримав її, поклавши руку дівчині на плече. Вона відвела погляд: він, вочевидь, поставив якесь питання, відповідати на яке вона не мала охоти. Знову швидкий позирк на вікна — і, впевнений, що залишиться непоміченим, цей мерзотник не вагаючись обійняв її.