Бурдик

Сторінка 10 з 41

Діброва Володимир

Юна вдова розридалася.

— От і ти теж!

— Пробач, — сказав я і пригорнув її.

— Бо всім плювати! — поскаржилася вона мені у пахву. — Але в очі всі так і лізуть! "Чому ти не те? Чому ти не се?" Знали б вони, як мені тепер гірко! У, блядські святенники!

Пряме волосся, волога щочка і свіжий, незнаний запах. Груди, що й казати, символічні, зате і талія, і стегна — жива скульптура. Торкаєшся, а там усе дрижить.

— Давай, — я налив їй і собі по вінця, — за тебе!

— А знаєш, — Наталі витерла об мене сльози, — якби він так безглуздо не загинув, а тільки покалічився... Навіть, нехай би він став імпотентом, але живим, я б його кохала не менше! Віриш? У нас на цей час було б двійко дітей. А то й троє...

Своє знайомство Бурдик та Наталі почали з аборту, а потім скільки не старалися — результат нуль. Він колись мені сам зізнавався.

— Ну, — сказав я, — вперед!

— А в тебе немає лимонаду чи "пепсі"?

— Тільки вода з крану.

— Шкода.

— За тебе!

— За мене!

Ми випили до дна. Наталі згадала, які смішні імена Бурдик їй дарував, а вона — йому. І які сороміцькі анекдоти він оповідав їй ночами. Й які плани вони тоді собі вимріяли. І яке одкровення він мав у тринадцять років. Ніби він мусить дати людям новий етичний закон.

— І дав би, — сказала вона, — якби ця відьма, перша його дружина, не відтяла у нього шмат життя. Вона — типовий вампір! Ти про це знав? П'ять років він змарнував із нею!

— Та майже сім.

— Жах! А зі мною, він сам мені казав, у нього відбувся приплив нових сил і загострення чуттів. Він хотів, щоб ми разом взялися за санскрит і оселилися на Памірі... Мали ми й запасний варіант типу розведення рідкісних порід яких-небудь тварин і продаж їх іноземцям. Ми гроші на першу пару дістали б! А ще в нього був план: у вересні-жовтні поїхати десь на далеку північ, зібрати там кілька центнерів морошки або журавлини...

Я теж згадав дещо. Наприклад те, що ми з ним колись удвох домагалися Ольги, яка спершу вибрала Бурдика, але пішла за мене. Тобто, я переміг. Так мені тоді видавалося. Доки Заремба з п'яних очей мені не розколовся, що було в купе, коли вони втрьох їздили на одеську товкучку. Заремба вдав, ніби спить, і все чув.

— Ти ж і справді напишеш про нього?

— Свята правда.

— Розмовляла я вчора з ним, — вона притислася так щільно, ніби лізла на скелю. — Питаю, чи йти мені заміж. Як скажеш, кажу, так і буде.

— А він?

— Іди, каже. А ти, питаю, хіба цього хочеш? Не хочу, він каже мені, ой, як не хочу! Але так треба.

— У тебе дуже чуттєві губки.

— А ти що, раніше не помічав?

— Я завжди про це знав.

— І про груди теж?

— Мені твої груди завжди подобалися.

— Брешеш!

— Бо я ненавиджу грубі цицьки!

— Це — неправда! Усім мужикам тільки й подавай шостий номер.

— Можна подумати! Що за кайф!

— Лицемір!

— Ти, — сказав я їй, — художниця. Грецькі скульптури бачила?

— В мене ще менші!

— А Твіґґі, манекенницю, знаєш? — спитав я й потягся зубами до ґудзиків на її платті. Бурдик давно б це зробив. І не тільки це.

— Почекай! — пошепки оголосила Наталі. — Він скоро знову народиться!

— Хто?

— Бурдик.

— Звідки це відомо?

— Я знаю!

— Послухай...

— Це ти мене слухай! Ти знаєш, ким я колись була? Саломеєю! Жрицею в храмі Ізіди!

— Не будемо про це.

— Ізіда — це я.

— Ну і мать...

— Він помер на руках у мене.

— Як це так?

— У символічному плані. З ким він був останній рік перед смертю?

— Припустімо.

— Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...

— — Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...

— Може, вип'ємо?

— Ні.

— Тут лишилися сльози. Ну? Давай! За таїнства.

— Я вже така п'яна...

— Тоді я сам.

Я ковтнув із пляшки і вишкріб залишки шрапнелі й риб'ячих очей.

— Бо мертві, — сказала мені Наталі, — це ті ж самі живі, тільки...

— Не треба. Що ти, їй-Богу...

— Думаєш про неї?

— Про кого?

— Ольгу.

— Ні.

— Ну а...

— Що?

— Є в тебе хтось?

— Ні. Нема і не хочу.

— Це означає, що весь свій фонд ти зужив у попередніх народженнях. Сперма — це безцінний енергетичний резерв. Не годиться його тринькати.

— А ми — не все. Ми лише на півшишечки. Як заповів нам твій Кіт.

— Почекай!

— Ти ж сама кажеш, що він — не проти.

— Але ж він був унікальний!

— Не хочеш — не треба.

— Ти тільки не ображайся.

— Хто? Я?

— Я й не думала протиставляти вас.

— Молодець! Я тобі вірю.

— Я хотіла лише сказати, що так, як він...

— Добре! — не витримав я. — Годі! Я вже про це чув!

— Я тільки хотіла сказати, що ти тепер — моя опора. Бо з ким мені ще поплакати?

В двері постукали.

— Хто це? — спитала вона.

— Звідки я знаю?

— Не підходь!

По той бік хтось гукнув мене.

— Сиди! Нас нема! — засичала Наталі.

— А, раптом, це...

— Хто?

— Звідки ж я знаю...

— Ольга?

— До чого тут...

Хтось знову кілька разів приклався кулаком до дверей.

— Пожежа, наприклад, — сказав я.

— Нехай самі гасять!

— Чи телеграма...

— Сусідам дадуть. Або в двері застромлять. Сиди! Бо, якщо...

Стукіт повторився, але цього разу — ногою.

— Ні, треба все ж таки... — я допоміг їй встати з моїх колін.

— Ну біжи, біжи! — вона підвелася й поправила одяг.

— Кажи вже, якщо почала. Ну!

— Найближчим часом, — вона потяглася по свою "приму", — будуть пошесті й мори. Всі душі, які себе ніяк не виявили, буде забрано. Щоб вони до кінця світу встигли ще раз народитися.

— Добре. Ну хочеш я...

— Дніпродзержинськ! — заволав хтось по той бік.

— Роби як знаєш. Мені плювати. — Вона відвернулася і поскладала в теку Бурдикове недобите "Опудало".

Я відчинив. До кімнати заскочив Пархомченко, мій комунальний сусіда.

— Вмикай! — замахав він руками. — По другій Дніпродзержинськ показують!

Він припав масними баньками до Наталі й підморгнув мені. Коли до мене приходили гості, Пархомченко любив під будь-яким приводом заповзти в хату, бо мріяв, якщо й не потертися об когось, то хоча б випити надурняка.

— На хріна нам твій Дніпродзержинськ, дядю? — спитав я. — В мене, ти ж знаєш, нема телевізора.

— А в мене там брат двоюрідний живе! — пояснив Пархомченко.

Наталі вибігла й не попрощалася. Але "Опудало" лишила на столі.

Розділ 2

Бурдик шукає своє місце