Бурдик

Сторінка 40 з 41

Діброва Володимир

Чому?

Бо я тим собі життя перепаскудив, кажу. Всіх жінок приміряв до неї. Ганявся за журавлем. Навіть, не журавлем, а за духом! За привидом! За хай і ідеальною, але примарою! В той час, як інші спокійно мацали своїх синиць...

Чекай, каже він, ти ж не знаєш...

І не хочу знати, кажу. Я і так завжди й скрізь за тобою тягався. Але ти в нас геній, а я ні. Набридло, кажу.

А до чого тут, каже він, я?

А до того, кажу, що це пастка! Погнався за нею — все! Ти вже собі не належиш. Не ти її маєш, коли в тебе виникає потреба, а вона тебе. Якщо і коли їй заманеться.

Це ж добре, він каже мені.

Не для всіх.

Для всіх, каже він. Так задумано.

Я сумніваюся, кажу. Людині потрібен не блакитний светр здаля, а постійний тісний контакт. Із запахом, смаком, з зануренням. Не колись, а зараз! Бо це і є життя. Людині потрібна певність!

Він хотів був щось заперечити, але я краєм ока побачив міліціонера, який вийшов з брами і рухався в наш бік. Не сіпаючись, я встромив у кишеню пляшку, підвівся і м'яко злетів у бік паркану дитячого садка. Майстерно приземлився, підморгнув нянечкам, подолав майданчик, перестрибнув через паркан, пройшовся колом і сів на ту саму лаву, з якої мене щойно зігнав мент. І вся ця операція зайняла неповний вдих-видих. Крім того, я встиг звільнити на стіну свій обважнілий міхур, ще й знайшов пляшку "семен семеновича" в сімдесят сім копійок, гарного кримського розливу (де я цю пляшку взяв — хоч убий, не пам'ятаю).

Тобто, дарма Бурдик нам не залишив жодного речового доказу (сторінок на двісті-триста). Зараз би він, завдяки мені, купався в посмертній славі. І я б разом з ним. Тільки у прижиттєвій.

Та біс із ним, з купанням! Хай би він просто дожив до цих незрозумілих часів. Бо немає з ким побалакати, не те, що по-людськи винити! Хто сказав, що в нас усе позаду? Та ми б з ним дістали фіктивні запрошення й подалися б попутними в бік Ґібралтару. А ще краще — зі Скандинавії до Стамбула, а там — на схід, у напрямку гімалайського ашраму. Він би грав і співав, я б збирав гроші.

Не встиг я про це подумати, обертаюся, а він сидить поруч. Бурдик! Тверезий, натхненний, відкритий. І ні тавра нема на ньому, ні печатки.

Аж тут до мене доходить, що це — сон. Бо присутні всі ознаки. Прозорі, ясні кольори, але жоден із них не має назви. Форми — чіткі, але вхопити їх неможливо. Короткі, прямі думки, але всі вони — назовні. Те, що подумав, те й маєш.

Я зрадів.

Здорово! — кричу.

Він мовчить.

Ти чому, я його питаю, мовчиш?

Усміхається.

Довго тебе щось не видно було, кажу.

Бовкнув і спітнів од жаху. Бо він уже п'ять років, як помер! А це — погана прикмета, якщо мрець тебе уві сні за собою кличе! Ні в якому разі не можна за ним іти. Бо сам сконаєш. Відбріхуйся, як хочеш, оддай усе і тікай! Нащо ж я його займаю? А раптом він мені руку подасть? Ухилитися? Незручно. Друг, як не як. А потиснеш його кістки — й сам станеш вологим порохом. Де в них із цього сну вихід?

Але він сидить тихо. Наче й не бачить мене.

Хоча, думаю, з іншого боку, існує й така думка: все, що ти уві сні зможеш зробити, збудеться потім у яві. Чому б мені не скористатися з цього? Якщо вже так склалося.

Як там, питаю, блакитна красуня? (Бо ж треба щось казати. А це було перше, що мені спало на думку, коли я побачив Бурдика.)

Він зразу ж відтанув і махнув рукою в бік моря.

Там сонце, сідаючи в воду, перефарбувало все у казкові кольори. Я розпалив вогонь під казанком. Бурдик приніс хмиз і сів направляти гітару.

Я пригадав, звідки цей сон. Коли нам було двадцять років, ми тиждень із ним пішки йшли берегом Балтійського моря. О, то була незабутня мандрівка!

Чую, він більше не грає, а, мало не плачучи, щось комусь каже. Обертаюся — а він уже не на морі, а в своїй останній хаті, сидить на підлозі, неголений, стрижений, а над ним — дівчина у блакитному светрі!

Я стою під ванною і не втручаюся. Ловлю деталі, відновлюю хід подій. Тому що й цей епізод колись мав місце. Бурдик тоді пішов до перукарні й підстригся "під нуль", бо надумався назавжди втекти з міста. Але я не знав, що при цьому тоді була й вона!

Слухаю далі. Він скаржиться їй на щось (слів мені не чути), вона його заспокоює. Щось типу "а ти не думай" і "не тобі судити". Ну й пестить рукою його колючу макітру.

Чому, мало не трясе він її, ну чому ти не схотіла тоді лишитися зі мною? Назавжди!

Бо я і так, каже вона, завжди була з тобою. Просто ти не бачив.

Вони обнялися і далі плакали вдвох. Спершу гірко, а потім солодко. Навіть я трохи розчулився.

Я так, каже він їй, більше не можу. Я хочу в тебе.

Ну то гайда! — відповідає вона йому.

А як?

А ти хіба не знаєш?

Ні.

А для чого ти на гору лазив?

Невже?

Так!

Виходить, не повірив Бурдик, що ти і є...

Тс!

Як я не здогадався раніше! Невже все так просто?.. Невже тепер...

Так. Відкрийся мені, і я буду з тобою.

Весь час?

Ні. Набагато довше.

Стоп! — кричу я. — Чекайте!

І, ризикуючи всім, забігаю до кімнати. Бо я вже знаю, чим це закінчиться. Тим, що я більше не побачу ні його, ні її. Єдиний вихід — спіймати її. Бо там, де вона, там і він.

Стрибаю на неї й опиняюся на асфальті.

Все довкола — тимчасове. Одяг та вік перехожих, каштани, погода, асфальтні порепини. Але і вічність тут теж відчувається. Її заносить сюди вітер з річки.

Я все зрозумів! — бубонить Бурдик.

Що саме? — питаю я і підводжуся.

Я зрозумів, каже він, в чому наша помилка.

Ну? В чому?

Не треба боятися.

Чого?

Нічого! Не треба нічого боятися.

Добре, кажу. А що треба?

А треба повірити їй. І покластися. Повністю. Вона нас виведе!

Хто вона?

Хто вона?

Оно, каже, дивися! По той бік! (А сам аж тремтить.)

Я дивлюся вперед, тоді праворуч, потім ліворуч. Тролейбуси сунуть, машини, фургони, таксі. Пішоходи стоять, бо їм червоне світло. Під афішею кінотеатру Ватутіна дві жінки продають редьку.

Коли й кого ти там побачив? — питаю я Бурдика так, наче вірш декламую. — Немає її!

Є! — таким самим ритмом відповідає він мені. — Любов — це те, що є завжди! Серед того, чого нема ніколи!

І з цими словами він розтинає пейзаж і зникає з моїх очей.

Стій! — кричу і мчу на край хідника. Хочу ступити на перехід, а це зовсім не вулиця, виявляється, а річка. Таке у снах трапляється. Типовий хід. Але ж Бурдик пробіг і не потонув! Я занурюю носак. Вода як вода. Видно, як круто уривається берег. Пройшовся туди-сюди. Ні човна, ні хоч колоди якоїсь. І людей не видно. Що робити? Я би поплив. З радістю. Але я зрозумів, що це — не простий сон. Ні! Тут — якась таємниця. Чи таїнство. Це ж очевидно. Але, щоб його розкусити, потрібні якісь слова, навички чи заклинання. А я їх не знаю. Й спитати нема в кого. Нас хіба вчили такому? Та й час же який несприятливий був!..