Бурдик пручався й доповідав, що письмові завдання він уже зробив.
"Ну, а усні?" — питала мати.
"Усні — ще в школі. На перервах".
"З фізики що задавали?"
"Двадцять шостий параграф!"
"Про що там?"
"Закон Бойля-Маріотта!"
"Вивчив?"
"Так!"
"Розповідай!"
"Гази..."
"Чекай!" — Учувши запах горілого, мати злізала з дзиґлика й бігла гасити пожежу.
Сина свого вона бачила то вченим-атомником в окулярах і светрі, то кандидатом архітектурних наук у німецькому, в синю смужку, костюмі. І вірила, що колись за новаторське відкриття йому доручать виступити на симпозіумі.
Боровадянка спокійна
Вчителька Боровадянка була тут для того, щоб ліпити форми за кращими з гарних зразків. Вона теж була певна, що все перекрито і схоплено. Проте водночас вона знала, що виродки й винятки в нас іще трапляються.
"Як так, — по кілька разів на чверть уголос обурювалася вона, — що й пройшовши обробку, матеріал так погано міситься? Чому, приміром, і після стількох розмов, погроз та гарних прикладів, учень восьмого класу Дупаков знов був затриманий під метром "Арсенальна"?"
(Мати його, яку всі звали Манєю, працювала у тій самій школі технічкою, а батько десь за всіх сидів. Тому Дупаков знайшов шмат шланґу, залив його свинцем, підходив до перехожих і гатив їм у зуби.)
"Чому учень Зінченко, що має прізвисько Зюня-харкун, з піонерського віку п'є, палить і чвиркає жовто-зеленими хряками? Нащо він украв у свого однокласника американську платівку?"
(Зінченків батько возив на казенній "волзі" товариша Гурського і регулярно одержував за це "пайок", із якого стирчала палиця кінської ковбаси.)
"Як могла у селекційній фрукті завестися черва? Чому в більшовицького гарту сім'ї Гурських син Юрій любить усе ненаше?"
(Це в нього Зюня поцупив платівку. Молодший Гурський на обгортці їхніми літерами підписався, як "Джордж Ґордон Ґ.", що й дало Боровадянці підставу, побачивши в Зінченка платівку, викликати його батька до школи й окремо присоромити Гурського.)
(Це в нього Зюня поцупив платівку. Молодший Гурський на обгортці їхніми літерами підписався, як "Джордж Ґордон Ґ.", що й дало Боровадянці підставу, побачивши в Зінченка платівку, викликати його батька до школи й окремо присоромити Гурського.)
Знала вона й те, що учні її, не чекаючи, поки грязюка всотає в себе весь сніг, на великій перерві зграями валять на Печерський ринок. Там молдавани торгують вином, тридцять п'ять копійок за склянку. Школярі вливають в себе по дві порції й скачуть назад. Серед них є й такі, що з розгону йдуть відповідати до дошки і навіть одержують за це п'ятірки. А після школи біжать на Дніпро, в повінь, гаткою, стрибками, важачи життям, доскакують до середини річки і ловлять руками очманілих підустів.
"Звідки у нас таке? Чому? Як зробити, щоб його не було? — ламала голову Боровадянка. — Так, нехай, — втішала вона себе, — таємниці існують. Але всі вони пізнаються і мацаються. Невловимого немає. Є ще не зловлене. Окремі цятки та пухирці, до яких не доходили руки. Проте у нас знайдеться управа навіть на те, на що немає ради. Дупаков підросте і суд, нарешті, вирядить його на кілька років до міста Уфи. Там, у гуртожитку хімзаводу, товариші по ув'язненню під час бійки викинуть його з третього поверху на купу мерзлої арматури. Зюня-харкун сам подбає про себе й помре від сухот. Гурський вилюдніє в комсомольського ватажка. А його однокласники заповзуть кожен у своє життя, і що саме вони витіватимуть там — то вже не є мій клопіт".
Боровадянка зглибила життя. Тому вона й розуміла, що в дрібницях інколи слід попускати. Щоб було чим їм дорікати. Щоб кожен із них відчував провину. Великої шкоди від того не буде. Все ж — перед очима, всі мічені й зучені. Активних носіїв ми давно вивели, а зальотні бацили тут не приживаються. Всі вони дохнуть од нашого духу.
Підозра Боровадянки
Якось посеред уроку, вже перейшовши до нового матеріалу, Боровадянка відчула, що щось негаразд. Вона встала, пройшлася між партами, позазирала в зошити і зрозуміла, що саме її схарапудило. Бурдик від Зіни пересів до Люби! Схотів — і зробив. Чим і видав себе.
Шию й обличчя Боровадянки залила бузковая лють. Їй не треба було пояснювати, що це — тільки початок і сигнал. Що Бурдик — це й є та людина, яка не лише не згинається під тиском, але й не тисне на інших, коли і йому випадає таке щастя. Тому, ще поки він не усвідомив себе, вона мусить так його зігнути, щоб, не кривуляючи, він і двох кроків ступити не міг. Бо інакше він, замість нити та никати, рушить туди, звідки все видно. Дійде, обдивиться, вернеться й нам розповість. І яка туди веде дорога, й що брати з собою, і безліч дрібніших порад, що їх крім як від нього ніде не почуєш. А Боровадянка того не хотіла! Тому вона й перескочила на виховний момент.
"Чого це ти розлітався? — спитала вона. — В тебе що, швайка в одному місці? Де совість твоя? Де твоя дисципліна? Як смів ти покинути Демченко заради Савченко! Ту, із якою ділив парту з п'ятого класу! Це гірше, ніж бути пасивним. На наших очах піонер вчинив зраду. Сьогодні це — Демченко, завтра — Савченко, а післязавтра — вся країна Рад. І ніхто не спинив його! Де був актив класу? Не вкладається в голову. Дай сюди свого щоденника! Хай батьки знають. Який приклад ти подаєш однокласникам?
Кожен тепер собі скаже: "Все! Годі! Я рушаю туди, де тепло і сухо. Де, скільки б і де б я не йшов, завжди ритми в мені пульсуватимуть. Музику чутиму. Соки, що в більшості з нас дурно кваснуть, в мені безпричинну радість доносити будуть до нігтів кінцівок моїх. Якщо на мене хто плюне, сам харкотинням своїм і удавиться. Камінь ні в око, ні в спину мою не поцілить, якщо я дороги триматимуся. Їжу, одяг чи гожі думки — усе матиму вповні. Й за всякої години я буду бачити обрій".
Що? Вірно я кажу? Хіба не цього ви всі прагнете! О, хитруни! Вам би тільки не дбати про колектив. І я вас розумію. Бо я — не звір. Мені теж хочеться. Але я не дам нікому! Ні вам, ні собі!"
Не всі Боровадянчині родичі мали таке саме прізвище. Сестра природним шляхом, коли вийшла за Толіка Саленка, стала Саленчихою. Мати, щоб зберегти милозвучність, на прізвище батька — Коровченко — не перейшла. Так вона і лишилася Лойовою.