Він завів своє широке, ще за часів Ейзенхауера склепане авто, і ми попливли в бік його хати.
— А чи, — розпитував він мене, — знають пани професіоналісти вкраїнську мову?
Я сказав, що не всі й не завжди, на відміну від мене. За що я, власне, і мушу тепер страждати.
— А для мене всі українці — як рідні брати, — сказав пан Бринчак. — Бандерівці вони, мельниківці, католики чи православні. То для мене не робить жадної різниці. Аби свої. Задля того свого часу я заложив тут студентський клюб, дружину з копаного м'яча і з кошиківки, запрошував мистців на виставки та артистичні забави, збирав гроші на рушник з образом Шевченка!
— Я також змалку люблю рідну пісню, — сказав я. — І за це не раз зазнавав прикрих нагінок.
Перед його будинком росли чорнобривці, часник, мак та гарбузи. Усередині на стінах в чистоті й шані висіли Святий Миколай, Матір Божа з Дитям, кольорові родичі з дітьми, гетьман Мазепа й обсипані вівцями Карпати. Мазепу тьмяними фарбами, позираючи на себе в дзеркало, відтворив, мабуть, сам пан Бринчак, дарма що він не мав вусів. Під телевізором лежала новенька відеокамера. В фотелі куняв кіт. Пахло старечею й райцентром.
Пані Бринчак мене розцілувала і стала нахвалювати своїх синів. Один із них вивчився на адвоката. ("У вас то, я знаю, — сказала вона мені, — зветься юриста".) А другий мав ступінь доктора й власну компанію, що виробляла та лагодила штучні зуби.
— Осьо, подивіться! — сказав пан Бринчак і підсунув мені якусь російськомовну газету. — Що вони тут про нас пишуть! Я того, звичайно, не передплачую. Вони мені самі відкладають, перше, ніж рециклювати папір. Бо я в бібліотеці колись тридцять п'ять років провадив славістичним відділом.
То була еміґраційна газета часів Андропова.
— Слухайте! — обхопив він мене. — Ви ж їхню мову знаєте. Напишіть їм листа. Щоб читачі зрозуміли, де тут брехня, а де правда!
Я пообіцяв йому все, що він просив.
Ми сіли обідати борщем, варениками та узваром. Усі страви, включно з узваром, були щедро змащені смальцем, сметаною та часником.
Бринчакова дружина спитала, якою мовою розмовляли у мене в родині і чи ходив я до церкви. Вона чула, ніби в нас за материнське та за Боже слово карали Сибіром.
— Аякже! — сказав я. — Але мої батьки мене змалку...
— А мої діти, — похвасталася вона, — за кожне рідне слово одержували по монетці, а за англійські слова ми із їхньої скарбнички ті гроші вилучали.
— А я, — сказав пан Бринчак, — над усе ставлю Бога, тоді Україну, тоді свою родину. А ще до емеритури я вів різні студії, видавав часопис, писав вірші, романи та спогади, стягав до бібліотеки українські книжки й зібрав словник усіх своїх псевдонімів. — Він підморгнув мені. — Вийшло небагато. З півтори сотні! А ви якісь маєте псевдоніми?
— А наш старший син, — пані Бринчак не дала мені відповісти, — ходив до гай-скул, потім до калідж, тоді писав маґістерку, а по маґістерці подався на докторат!
— А мої батьки, — сказав я, — зберігали у льосі книжки з забороненими комуністами літерами. Коли довкола не було шпигунів, вони давали нам, дітям, ті писання, щоби ми всотували ту свідомість.
— Гриць Проць, тоді Терень Гул, потім Левко Мосяжний, — загинав пальці пан Бринчак, — це все мої літературні імена. Якихось сто шістдесят. Небагато, правда? І Савка Киря, і Миром Чучверя — це теж я. Чи вам не траплялася книжка "Крізь поневіряння у бік соборності"? Це — мої спогади.
— Ось їхня знимка, — пані Бринчак зняла зі стіни фотографію, — не теперішня, зараз вони і самі мають діти, а давніша, як вони робили барбік'ю.
— О, — сказав я, — знаменито! — І опукло, в кількох словах пояснив їм, за що мене тепер цькують. За мою щиру відданість нашій справі. За те, що я всмоктав із молоком матері. За все це вони тепер мене лають окупаційними словами.
— От якби хтось зі своїх, з братів, — натякнув я, — простягнув руку гнаному!
Бринчаки перезирнулися, встали зі столу і побігли по різні боки. Бабуся вернулася з новою порцією вареників, дідусь — із книжкою спогадів, виданих за свій кошт.
— Може, ви хочете ще соди чи молока? — запитала пані Бринчак.
— У нас сода давно по талонах, — сказав я їй, — а молоко має синій колір. Як мені туди вертатися?!
— Ось тутка, — пан Бринчак розгорнув книжку спогадів, — про все є. Покажіть це своїм друзям. Бо тут я докладно описав, як ми колись боронили нашу будучу державність. Перед поляками, німцями, чехами, більшовиками й мадярами. Тому що всі ми — брати. Мельниківці, католики, бандерівці, ОУН, УПА, УРДП...
— Можна, — припав я до нього, — я у вас кілька днів поживу? В льосі! Або на стриху! Бо ви їх не знаєте! Вони мене здадуть у штрафбат і кинуть на Чорнобиль! А там же ж — ні клюбу, ні забав з мистцями, ні церкви.
— Церква у нас недалеко, — сказав пан Бринчак, — ходіт зі мноу, я підвезу вас.
Не встиг я розтумкати, що відбувається, як уже сидів у Бринчаковому авті, обмотаний пасками. Господар розповідав, як у тридцять восьмому році він із перев'язаними руками тікав від мадярівських гонведів.
— Та й потім, — згадав він, — в екзилі, ми мусили брати по кілька праць. О ні, ми пупа на сонце не виставляли!
— Любко! Зажди-но! — кинулася нам під колеса пані Бринчак. — Ви нічого не взяли до з'їдження!
Вона поклала мені між ніг слоїк з варениками і кальсони молодшого сина. Того, що з докторантури перескочив на зуби.
— Йой! — скрикнув пан Бринчак, коли ми виїхали із його крайгороддя. Виявляється, він забув подарувати мені показник видань про Східну Стрихівщину, що він його зложив, коли працював в бібліотеці.
Церква була зачинена, але пан Бринчак постукав і в отворі кованих дверей постав, мабуть, чернець, що зростом, обличчям та віком дуже нагадував Довбушів камінь. Бринчак мене тричі хрест-нахрест обняв і здав у руки ченця.
Ми піднялися нагору, до кімнатки без вікон, але з ліжком, тумбочкою та розп'яттям, де я й провів кілька ночей. У першу з них я, шукаючи лазничку, скотився зі сходів. У другу — потерпав від безсоння, а третьої — мав полюцію. Але що то був за сон, з ким я й що витівав — не пригадую.
Зранку я з двома церковними сестрами й каменем Довбуша снідав сухариками, молоком із пластівцями, повидлом і кавою та йшов на весь день у місто. А надвечір, близько сьомої, вертався до храму, бо після того вони замикалися й гасили світло.