"В. Мироненко". Валентина? Навряд. Валерія? Ні. Звідки в сільської баби таке городське ім'я? Варка! Ну, звичайно! Варка Мироненко! Згадав!
Оце, власне, й усі мої записи. Не густо. Чомусь я думав, що в мене їх більше. Шкода.
Можна взятися й за сучаснішу тему. Бурдик мені переповідав сюжет про схрон у Карпатах. Хотів із нього зробити п'єсу, але не встиг.
Зміст там такий. Наш час, туман, Карпати, сльота, мжичка, а, може, й злива. Якийсь п'яничка свариться з усіма — з друзями, з родичами, своїм начальством. Тому що він стомився од безнастанних принижень. Від того, що скрізь почувався ворогом, внутрішнім емігрантом, приший-кобилі-хвостом. Бути часткою брехні й лайна він не хотів. Але для успішного опору не мав потрібної статури. Та й сил і здібностей теж, якщо вже на те пішло. А тут ще й дружина зрадила йому з близьким другом. Коротше, терпець урвався.
Він пішов світ за очі, в ліс, провалився в яму й опинився у схроні часів війни. Не знати, хто саме вирив те сховище, але там було все — зброя, консерви, одяг та шнапс. Він поїв, напнув на себе форму, узяв автомат і шарахнув на клуб, де зібралися всі його кривдники. Вишикував їх уздовж стіни, обличчям до вождів та результатів змагання і виголосив монолог, у якому все поставив на свої місця. Його вороги затремтіли. Серед них — міліція, друзі, жінка, представники влади. Вони подумали, що село зайняв десант партизанів із Канади і що тепер усіх їх судитимуть по справедливості. З переляку вони розкривають своє нутро, сваряться, плещуть одне на одного, зізнаються у різних провинах і повзають у ногах. Це дуже його приголомшує. Він не чекав, що його жарт зайде так далеко. Тому він знімає з себе дрантя і з огидою йде до виходу. Певний себе, повний сили та гідності.
Треба лише повставляти у текст різні політичні реалії. УПА, ОУН, бандерівців, совітів, НКВД, мельниківців та ястребків. Головне — розібратися з ними, щоб десь чогось не переплутати. І не боятися діалектизмів. Усіх цих "кнайп", "мештів", "роверів", "варьятів" і "па-па".
Лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне. Ні власного сленгу, ні термінології, ні лайок. Звичайно, лайки є, але ж вони всі татаро-монгольські! І будь-які спроби створити природне, національно забарвлене середовище наражаються на опір. Навіть в родині. Як можна виховувати повноцінне потомство, коли жінка не хоче переходити на українську мову? Я до сина — українською, вона — російською. Зрештою, я сказав: годі! (російською, звісна річ, мовою, бо так уже склалося історично). Мене, кажу, ця стрибанина виснажує! І я їй заявив: прошу звертатися до нього винятково українською.
— Спробую, — вона мені каже.
— Ти, — кажу, — не пробуй, а роби.
— Добре.
— Й не тільки, — кажу, — коли я поруч, а завжди!
— Ну, добре, добре вже!
— Ні, — кажу, — не добре.
— Відчепися!
— Ти як розмовляєш?!
— Ти як розмовляєш?!
— Я більше не можу!
— Чого ти не можеш?
— Так жити.
— А хто може? Я?
— Так для чого ж тоді, — вона каже, — нам бути разом? Якщо ми — чужі.
— А хто тобі не чужий? — я питаю її. — Може, Бурдик?
— Не будь ідіотом.
— Мені, — кажу, — відомо все. Те, наприклад, що ви виробляли у поїзді. По дорозі в Одесу. Заремба мені розколовся. А за ідіота ти зараз заплатиш!
— Можна подумати!
— Попереджаю: іще одне слово, і я..!
— Ну і що ти мені зробиш?!
— Зараз побачиш! — Але не встиг я розмахнутися, як син мій, Льошка, який, виявляється, чатував під дверима, кинувся на мене з кулачками.
Ми мали кооперативну квартиру, тому розміняти її було важче, ніж жеківську. Навіть, знайшовши обмінників, перш, ніж здавати папери до квартбюро, треба було одержати згоду всіх мешканців нашого будинку. Я обійшов усі квартири. Як правило, всі підписували, не розпитуючи.
— Розлучаєшся?
— Ні. Міняюся. Ми вже рік, як розлучилися.
— Вітаю.
— Дякую. Розпишіться отут.
Тяжче було із пенсіонерами. Коли один член правління почув, що розпалася ще одна сім'я, то почав благати, щоб ми знов зійшлися.
— Не вийде, — сказав я йому.
— Ах, не вийде, — сказав він, — тоді і я дозволу на такий розмін не дам.
— Як так, не дасте? Це ж — моє житло!
— Тим більше!
— Але чому?
— Тому що я хочу знати, хто прийде замість вас.
— Гарні радянські люди.
— Звідки ви знаєте?
— Бо я вже місяць щодня з ними бачуся. Члени нашої партії.
— Покажіть їх мені. Дайте я побалакаю з ними.
— Коли вони в'їдуть, тоді й побалакаєте.
— Тоді буде пізно.
— Як пізно? Не мучте мене, підпишіть! Ну яка вам різниця, хто житиме в тій квартирі?!
— Дуже велика різниця.
— А саме?
— А саме, якщо там оселиться хтось антисоціальний, то він...
— Це — дві жінки, мати й дочка!
— То не має значення. Бо жінки, я вам скажу, дуже люблять сваритися й кидати з балкона предмети. А це — дванадцятий поверх. Я йтиму, воно мені впаде на голову...
— Що вам впаде на голову? Підпишіть, я вас прошу!
— Молоток. Або порожня пляшка.
— Вони не п'ють.
— З-під олії.
— Це — тихі жінки. У них хворі руки і алергія на соняхи.
— Ой, шо ви знаєте! В будинку номер шість (це теж, між іншим, кооператив!) молодичка подушкою задушила свекруху!
Як можна творити посеред такого?! І як із цього лайна ти виліпиш красу? Ніяк. Не боротися з ним, а зішкрябати, забути й не зізнаватися нікому, що ти усе своє життя просидів по вуха в цій субстанції. Бо в ній немає ні граму, ні зерня сенсу. Нехай воно саме десь осяде або спливе. Отоді можна буде й про голод писати і про бандерівську схованку. Потім. А зараз довести до пуття Бурдикове "Опудало". Там, мабуть, роботи на півдня, не більше.
Для натхнення я сів на "ракету", доплив до Ходорова і подався пішки через Трахтемирів на Манастирець, туди, де колись літував Бурдик.
За ті кілька років, що минули від його смерті, вулиці вкрилися лопухом, кропивою і перетворилися на рівчаки. Траву та листя контролювали кліщі. Хати стали горбами, на стріхах виросли дерева. А всередину заповзло щось бридке, вогке й невидиме.
Під вечір я добрів до села і побачив корову. Десь біля води між дерев горлопанили діти. Я поставив намет на горі, так, щоби бачити і хати, й річку, дістав "Опудало", чистий зошит і запалив свічку.
"РІЗДВО". У цьому розділі було все, що треба для юнацької пародії. Комета Тахо-Ґоді, яка одгуляла в Альпах день народження Гітлера, полетіла в степи й зупинилася над Улянівкою. Ходаки, наполохані небесним тілом. Черкес Сталін, що жив на кухні в Леніних (вони, щоб виробити в ньому класову лють, годували хлопчину лише свіжим падлом). Декілька сторінок займав написаний матом діалог — Ленін за шопою вчить молодого кавказця палити махорку й плювати в реакційного ректора.