А з іншого боку, Гурський. Комсомол, партія, профспілки. Видряпався до заввіділу, по кілька разів на рік їздив за кордон. А коли позачиняли райкоми, він пірнув у мул, а тоді виплив на чолі власного банку.
Минулого тижня я мав щастя бачити його. Стою собі під гастрономом, напроти валютної крамниці, аж —глип! — підрулює біла "тойота". З неї виходить друг нашої молодості й колишній товариш, а нині пан Гурський. Вирішив по дорозі додому справити жінці шубку. Доларів, може, за п'ятсот. Волосся на лобі поменшало. Зате оправу в Мадриді придбав, золоту. Вітер, зимно, але він без шапки. Так тепер треба. Весь у плащі на квітчастій підкладці. Незворушна мармиза. Жодної оригінальної риси. Совітське штампування. Людина на всі часи.
Є, правда, й інші. Ті, що не ходили ні в райкоми, ні на футболи, а найкращі роки пересиділи в запіччі. Конспектували щось, крадькома робили ксерокопії й були переконані, що прилучаються до вищих сфер. Де ті сфери? Чому вони й досі ховаються? А зацапана всіма нами Духовність? Де її носять чорти?
Одне слово — гумус, а не покоління!
"Хіба про це мріялося?" (Це вже слова героя "За підкладкою".)
"Га?" — риторично питає він, шукає вихід, вступає у бійку з умовами, зазнає безліч пригод.
"Що за час мені випав! — вигукує він на початку свого монологу. — За що? Чому саме так? Саме тут? Саме я?"
"Сам винен, — відповідають йому інші явища та персонажі, — треба було не падати! Дірку чому не зашив? Ми, між іншим, також унікальні. Кінчай монологи. Вгрузайся у данність. Штовхайся і штовханим будь".
"Відмовляюся! — кидає їм герой. — Геть із цього запідкладдя! Назад до кишені!"
(Чернетка кінчається цим волелюбним закликом. І це є ключ до всієї творчості Бурдика, з якої повністю, хоч як то прикро, зберігся лише цей уривок, тому неясно, як далі складеться доля героя.)
Але в житті було так. Бурдик, як ми з ним і домовлялися, під кінець вісімдесятих років, пополудні вибрався на ріг Червоноармійської та Саксаганського. Щось мене забарило, і він мусив довго чекати — вже добре, як завжди, зачмелений. І на те є причина. Бо Партія нас двадцять років труїла кріпленим вином і не дозволяла розкритися. (Ці шмаркачі із журналу, хіба ж вони зрозуміють!) Явити світові всю широчінь своїх творчих потенцій — про це ми й не мріяли! Ні я, ні Бурдик.
Тому він без жодних претензій стовбичив за звичкою під гастрономом і визирав мене.
Був кінець березня, але на диво теплий. Природа передчувала новий сезон руханки соків, паморочливих запахів і рясних плодів. Усе виглядало так, як і п'ятнадцять років до того. Хіба що там, де колись шумувала надія, тепер розляглася втома. І можна було вже робити висновок, що, мовляв, гарно цвіло, духмяніло, і бджоли роїлися, і солов'ї з комарами були, але майже нічого не зав'язалося.
Бурдик нервово відтупцяв свої півгодини. Він щойно спожив пляшку "Горобини на коньяку" (подаю коментар для молоді та іншоземців, що це таке пійло міцністю у тридцять градусів, бо на горілку він не назбирав), і надсадно думав, де б тут відлити. Аж раптом відчув, що на нього дивляться.
Він обернувся. За кілька кроків від нього стояла та, що у "За підкладкою" названа "її блакитним светром". Гарно влаштована, добре доглянута, все ще зваблива. Колись їх єднало кохання. Потім вона одружилася з Гурським і Бурдика більше не бачила. Замість поринути у спогади, коханці вирячилися одне на одне.
Про що думав Бурдик, ми вже не дізнаємося. Її ж міг огорнути жаль (Бурдик замолоду — то був Орфей!), смуток, сердешний трепет (як луна незгаслого почуття), прикрість (мовляв, "що це життя зробило з тобою!") або й навіть радість (за Гурським безпечніше).
Але скоріше за все, що в ті кілька німих секунд вона йому своїм поглядом щиро в усьому зізналася. По-перше, в тому, що любить його (я, принаймні, не відкидаю такої можливості). По-друге, що вона — зрадниця (проміняла митця на нікчему). А по-третє, що вона й досі, лягаючи в ліжко до Гурського, марить ним, Бурдиком.
"Не муч мене хоч тепер! — могла мовчки благати вона. — Пожалій! Хай усе буде так, як є! Не руш кубла Гурських! Ні він мені тепер не заважає, ні я йому. Я не готова до подвигу. Діти ось-ось уже школу закінчать. Треба їх десь поступати. Скажи, кому краще було б, якби я свого часу не захистилася? Або якби розлучилася? Або якби не вступила до лав? Тоді б не я, а наш профорг Боровадянка стажувалася б півроку в одній з країн загнивання й достатку! Хіба ти не мріяв хоча б одним оком туди зазирнути, хоч рачки туди доповзти коли-небудь? Чому ж ти мовчиш тепер і не вітаєшся? Що виражає твоя вже давно не пряма, а колись схожа на арбалет постава? Або твій розбухлий образ? Чому він курить, а не сяє? Пощо все тіло звело судомою? Через яку таку духовну або фізичну потребу? Може, ти саме цієї миті обмірковуєш фінал етичного вчення, яке ще замолоду обіцяв дати людям? Дописуєш подумки роман? Трагедію? Есей? Чи, може, я вже тебе не цікавлю?"
Од цих питань Бурдика пересмикнуло. Він зігнув плечі, стулив коліна і, не відриваючи шкарбанів від асфальту, почовгав на перехід.
Що їй після такого лишалося? Вдати, ніби вона його не помітила, і піти у протилежний бік.
Чому ж він не підійшов до неї? Чому не схотів похмелитися спогадами?
А тому (кажу з певністю, бо з ним таке вже лучалося), що відчув, як по лівій холоші повзе рудувата гадючка. Вона влізла у черевик, облизала всі пальці й пірнула в калюжу, яку сама й утворила. Бурдик іще більше згорбився й почав топтати гадину. Але вона, замість випаруватися, знайшла в асфальті яри й балки і подзюрчала ними до каналізації. Бурдик ударив наздогін і так захопився, що вискочив на середину магістралі, під колеса тролейбуса.
Свідки, не змовляючись, заявили, що потерпілий сам сунувся під машину і що голова його розкололася, мов кавун. Експертиза визнала, що Бурдик перебував у стані алкогольної інтоксикації. Водія навіть не судили, бо йому тоді було зелене світло, а пішоходам — червоне.
Але (це вже йдуть думки вголос) чи варто зосереджувати всю увагу на такій смерті? Чи треба робити з трагічної постаті блазня? Ні в якому разі!
Я випроводив пацанів із журналу, замкнув своє житло і вийшов продумати план дій. Добрався до перехрестя Червоноармійської та Саксаганського. Дивлюся — мужики гудуть під гастрономом. Значить, горілку завезли. Зайняв чергу, трохи потовкся і вийшов на ріг курнути. На те саме місце, де ми часто зустрічалися з Бурдиком.