"Увага!"
Всі п'ять кілометрів від лавки до своїх бараків студенство щось горлало. Не про те, як би їм краще вчитися. І не про виставку чи симфонічний концерт. Ні! Вони обговорювали походеньки якоїсь парочки. Якісь (імен вона не розчула) полюбовники залізли у чавунну трубу (бо гадали, що там їх ніхто не помітить). Але якраз тоді повз трубу тарабанилися будівельники. Хтось із них грякнув кувалдою по чавуну і навіки з'єднав їх у собачій позі.
"Увага!" — сказала Боровадянка, яка знала, що врятувати нас можуть лиш мережа, структура і контроль. Бо люди — всі волохаті. Хто більше, хто менше, але безволосих нема. Яку стать не візьми, який вік не чіпни, ні партійність, ні стаж їх не стримають.
"Увага!"
Щоночі Боровадянка никала табором і полювала на срамотні звуки. Під дверима темних кімнат, у яких спали викладачі, в душових і довкола щербатих та містких вбиралень, де вона колись о пів на другу ночі бачила, як мужик цілував мужика. А якщо треба, то й дерлася через паркан і брела в пітьмі туди, де між дерев хтось витискав із когось жагучі стогони. Про свої знахідки (із називанням обставин та прізвищ) вона сповіщала деканат. Але декан її сигнали ігнорував. Бо він мав кілька неофіційних родин і вернувся до своєї дружини тільки коли його висунули на цю посаду. А чим проректор кращий? Жеребець! А голова колгоспу? От уже де свиня! Обіцяв викладачів оформити бригадирами й виписати по дві премії. Де вони?
"Увага!" — сказала Боровадянка, бо тільки вона й дбала про ідеал. Через що ж і змагалася супроти Бурдика. Бо з тут присутніх лиш він міг розкласти його. Він і ворожа нам не охоплена планом природа. Тому ціль Боровадянки була проста — не дати їм об'єднатися. Бо в боротьбі за майбутнє вічності лік уже пішов на хвилини. Або ми їх — або вони нас.
"Увага!" — сказала Боровадянка, але кілька стихій із тих, що складали природу, випередили її. Вони кинулися одна на одну й викресали з себе нехарактерну для жовтня бурю. Ще й замість місяця витягли на небо зубате сонце.
Одна з градин влучила Боровадянці під око. Фізрук вибіг на трасу, перейняв "зіл" і повіз її у райцентр до лікарні. Відчувши, що керівників поменшало, студенти вирвалися в село по самогон і побилися там з місцевими. Ті, не чекаючи темряви, зійшлися з кількох сіл під студентські бараки, обложили їх і пішли на штурм. Одній з викладачок вдалося прорватися через паркан у посадку. Звідти вона капустяним полем дошпорталася до садиби колгоспного голови. Голова завів свій мотоцикл і погнав у ліс, до військової частини. Знайомий замполіт дав йому БТР з солдатами, а сам лишився заспокоювати викладачку.
За цими подіями ніхто й не згадав про Бурдика.
За розподілом
Після університету Бурдик потрапив до установи, в якій мусив за сто рублів на місяць сидіти вісім годин на день п'ять днів на тиждень. Хоч Боровадянці тоді й не вдалося вигнати його зі студентів, але він так і не дізнався, де саме має йти і що робити. "Моє місце — не тут, — повторював він щодня, бо від конторського повітря соки його квасли, кров загусала, а задуми жовкли зеленими. — Якщо я негайно щось не зміню, — усвідомив він нарешті, — то згорнуся і візьмуся струпом".
Він кинувся вивчати конторський механізм, знайшов природу вад і взявся їх виправляти. Почав він з малого — з паперів, які захаращували його службовий стіл. Він їх розсортував, склав у стосики, звів їхній зміст до кількох фраз, які переніс на картки, і вже під Новий рік там, де трухніли теки, стояла коробочка з інформацією про джерела, обсяг і зміст усієї проведеної роботи.
Бурдик впав в око своєму безпосередньому керівництву, а тоді й товаришу Мутенку.
"Ну, — дивувалися колеги, — й що ти цим хочеш сказати?"
"Що це — картотека", — пояснював їм Бурдик.
"Ага! Й навіщо вона тобі?"
"Щоб пилу менше було, — чесно відповідав Бурдик. — Чим менше пилу, тим легше дихати. Чим легше дихати, тим швидче рухається кров. Мені добре, і всім незле. Й навпаки. Бо там, де колись був хаос, нині постав лад!"
"А про нас, — спитали його, — ти подумав? Тепер через тебе вони й нас примусять під час перекурів заповнювати карточки?!"
Усі вирішили, що він — кар'єрист. І помилилися. Бо він ні перед ким не упадав і ніде не просився. Сидів тихо, щось зосереджено писав, виходив, вертався, колеґ не цурався, але було видно, що якийсь-то він не наш. І всі постановили, що він — дурень, підступний і незбагненний.
Його почали з усіх боків завалювати дорученнями — не службовими, так комсомольськими, донорськими, через "Червоний Хрест", ДОСААФ, добровільну народну дружину або товариство пожежної безпеки. Він збирав внески, редагував стіннівку відділу, робив політінформацію про директиви пленуму, розповсюджував лотерейки, співав у хорі, патрулював слизькі вулиці в ніч роковин революції, відповідав за культмасовий сектор, розповсюджував пресу та їздив збирати овочі. Але, й згинаючись під таким вантажем, Бурдик не припиняв пропонувати шляхи вдосконалення. Для ідей та несподіваних думок він поставив додаткову коробочку.
Але тут його колегам урвався терпець, вони вкрали і знищили обидві Бурдикові картотеки.
"За що мені таке?! — питав себе Бурдик. — Я ж для них стараюся! В чому моя помилка?"
Разом із ним тоді працював Гурський.
"Ти, — пояснив він Бурдику, — робиш усе не за правилами. За це тебе і б'ють".
"Навпаки! — сказав Бурдик, — це я все роблю за правилами, а вони їх порушують".
"Ні, — сказав Гурський, — бо правила зараз такі, щоб порушувати всі правила, але не дати їм себе спіймати. І мудрість — не в тому, щоб робити, як слід, а бачити, як воно, в дійсності, є й, поки змога, користуватися з того".
"Ні!" — відповів Бурдик.
"Так, — сказав Гурський, — не битися зі світом, а обдурити його. Нічим себе не видати, а про всіх знати все. Щоб ніхто не мав за що тебе схопити. Найменша зачіпка — то вже компромат. І ні за яких обставин не казати "так" або "ні". Тільки "так, але разом з тим...", "ні, але водночас...". Щоб мінус перетікав у плюс, а плюс — у мінус".
"Мені так не можна", — сказав Бурдик.
"Чому?" — спитав Гурський.
"Бо не для цього я тут".
"А для чого ти тут?"
"А для того, щоб визволитися і визволити".