"Це — не я", — сказав Бурдик.
"А хто ж тоді?"
"Він! Він! — накинулися жінки. — Ми самі бачили. Що очі вирячив? Ми тут за шістдесят рублів горбачимося, а він ходить і гидить! Ану йди вилизуй!"
"Мабуть, ні, — завагався сержант, — не могли ж вони, прийшовши в гості, і сміття розкидати, і телевізор побити, і намалювати паскудство, ще й купку накласти. Якби щось одне — ну, підперло, скажімо, а до туалету не добіг — це я розумію. А так, щоб усе заразом... Щось не схоже. Напевно, це хтось зі своїх. Розберемося".
Він дав команду, і четвірка потрусила до виходу, де вже гарчав його "бобик". Але тут з їдальні вибігли три дружинника.
"Це — ті самі! — впізнали вони. — Ми їх попереджали! Бий жлободром!"
Кожен з них мріяв застосувати на практиці кілька смертельних ударів. Першим їх на своїй шиї відчув Бурдик. Він вискнув, але не вмер. Більш тренований Заремба підставив руку, і нападник збив із сержанта кашкет. Сержант двічі махнув кулаком і поклав каратистів під ноги. Коли він присів, щоб підняти кашкет, то вліз носом у сивушну хмару, яку утворили захекані воїни. Це його переконало в тому, що персонал хоче звалити все на школярів. Тому він хлопців випустив, а дружинників, щоб було чим звітувати, покидав за ґрати й поїхав у свій райвідділ.
Сержант — то було його звання. А прізвище його було Бобрик.
Батьки діють
Під ту пору саме кінчалися Бурдикові шкільні літа, й батьки замислилися, як зробити, щоб син став студентом. Вони мали родича, Закусила, який починав у райкомі, був узятий у відділ листів апарату нашої партії, а звідти перейшов до окремого кабінету в будинку Ради міністрів.
"Треба знайти його телефон, — казала мати, — і поздоровити з чим-небудь. Нагадати про себе, сказати: ми маємо спільного прадіда. Чому б колись нам за це не випити? Купимо коньяку і під масну закуску, ніби між іншим, попросимо підключитися. Хай би він вийшов на тих, хто завідує, видзвонив тих, хто вирішує і сказав, що в нього є отакий-і-такий хлопець. Щоб усі знали, що наш син — не з вулиці. А ми також, зі свого боку, не підведемо його. І все зробимо без обману. Хай тільки він натякне. Сервіз — так сервіз, гроші — так гроші".
Батько сів на телефон, привітав Закусила з найближчими святами, й той запросив їх до свого нового помешкання. Бурдики купили квітів, болгарський коньяк "Пліску" та кришталеву салатницю. Родичі прийняли їх як своїх, пригостили картоплею зі свинячими котлетами й виставили різні делікатеси.
Початок застілля пройшов у напруженні. Господарі не розуміли мети цього візиту, Бурдики робили все, щоб не видати намірів. Мати мовчала, а батько стрибав із теми на тему. Втім, він так швидко сп'янів, що досвідчені Закусили подумали: "Він, мабуть, чудій", — розпружилися й показали гостям ванну з вікном, у яке, навіть лежачи, видно Лавру. А на закуску Бурдикам, як своїм, розповіли плітки про життя членів найвищого ешелону. Про те, зокрема, що міністр оборони помер на коханці, а не на маневрах Варшавського договору.
"Заходьте частіше, хоча б раз на тиждень, — казав Закусило, саджаючи Бурдиків на останній тролейбус, — без церемоній і без попередніх дзвінків. Я цього не люблю! І не тягніть з собою нічого. У мене завжди є що випити і чим загризти. Хіба ж ми не родичі?!"
Батьки сяяли.
"Хто ще, коли і кого підтримував, як не свій свого? — казали вони. — Бо на тому стоїть світ. Якщо ми не будемо з усіх боків підпирати одне одного, то всі позгинемо. Життя — жорстоке. І грішми тут не відкупишся. Тим більше, що їх у нас нема".
"Але чому, — запитала мати, — ти не сказав йому про головне? Про те, що ми збираємося поступати. Я тобі весь вечір знак подавала під столом. Невже ти не помічав?"
Батько задрав холошу і показав їй синець, що набіг йому під коліном. "Я ледве стримався, — зізнався він, — щоб не врізати. Невже ти не розумієш?! Не можна з порога просити. Серйозні справи робляться за другим разом".
Наступної суботи вони вже без кришталю й без попередження дзвонили у двері Закусил. Їм відчинила здивована хазяйка. Господар вистромився з ванни і не знав, де б йому вихлюпнути свій гнів. Бурдики почули, що їхні родичі заслабли, прийняли ліки і лягають спати.
Крім того, вона мусить десь бігти, а він збирається у відрядження. Тому існує неписане правило: перше, ніж звалюватися до когось на голову, — подзвони.
"А що, якби ми десь вийшли?"
Батьки довго перепрошували і побігли додому сваритися.
"Знай! — голосила мати. — Ти рідного сина позбавив освіти!"
"Хто ж думав, — відбивався батько, — що він така свиня?"
"А пам'ятаєш, як ти колись просив за ліки від радикуліту? Що він тоді тобі сказав?"
"Що він — не аптека!"
"Так само і зараз він скаже, що він — не університет!"
Вони вирішили, що нема в світі гірших і заздрісніших людей, ніж наші. Й лютіших ворогів, ніж кревні родичі. І такої підлої нації, як наша. Тому, якщо й покладатися, то лише на себе.
Вони продали свій мотоцикл і найняли проханих викладачів готувати Бурдика до вступних іспитів. Крім того, батько згадав про свого однокласника, гарного мужика, нашого, шосткинського, який після захисту влаштувався в університет. Його дружбан сидів у приймальній комісії і на іспиті з історії міг підказати Бурдикові рік битви на річці Калці або кількість делегатів на двадцять першому з'їзді партії. Однокласник звів Бурдиків із дружбаном. Той одразу сказав, коли в нього уродини, й Бурдики загодя понесли йому сервіз.
Зі свого боку, мати через одну знайому вийшла на підполковника з Дарницького військомату, який мав сестру, що була одружена з хірургом. А той хірург колись оперував грижу у чоловіка, жінка якого в колегії міністерства відповідала за заклади гуманітарного профілю. Але їм натякнули, що посудом тут не відбудешся. Бурдики витрусили всі кишені й позичили тисячу.
Напередодні іспитів батько пробився до декана й пообіцяв, що його науково-дослідний інститут завезе на факультет нові пульти для фонолабораторії.
"Вудки закинуті, — хизувалися батьки один перед одним. — Подивимося. Щось, напевно, клюне. Знання в нього є. Про історію ми подбали. Мову він учить. Твори з літератури пише. Язик у нього підвішений. Чого ще гуманітарію треба?"