Ясну голову має та людина, яка позбулася цих облудних "ідей" і дивиться життю в очі; яка здає собі справу, що в житті все проблематичне, і почуває себе загубленою. Оскільки це чиста правда — а саме, що жити значить почувати себе загубленим,— той, хто її приймає, вже почав знаходити себе, вже почав відкривати справжню дійсність, вже ступив на твердий грунт. Інстинктивно, як потопельник, він шукатиме, за що вхопитись, і цей погляд на життя — трагічний, наполегливий і абсолютно правдивий, бо ж іде про власний порятунок — внесе порядок у хаос його життя. Єдино правдиві почуття — це почуття потопельників. Все інше — риторика, позерство і внутрішнє лицемірство. Той, хто не почуває себе дійсно загубленим, губиться безнадійно, себто ніколи не знайде себе, ніколи не дійде до справжньої дійсності.
Це стосується до всіх сфер життя,, навіть до науки, [115] хоч наука сама собою є втечею від життя. (Більшість науковців присвятила себе науці зі страху зустрітися з життям віч-на-віч. Це не ясні голови, і тому вони такі безпорадні в практичному житті). Вартість наших наукових ідей залежить від того, наскільки ми відчули себе загубленими перед даним питанням, наскільки збагнули його проблематичність і наскільки зрозуміли, що не можемо спиратися на чужі ідеї, рецепти, гасла чи терміни. Той, хто відкриває нову наукову істину, мусить спершу зректися майже всього, чого він навчився, і приходить він до цієї нової істини з кривавими руками, бо по дорозі йому довелося перетяти горлянку незліченним загальникам.
Політика куди реальніша за науку, бо вона складається з неповторних ситуацій, в яких раптом опиняється людина, хоче вона того чи ні. Тому політика становить критерій, яким можна найкраще розрізнити, хто має ясну голову, а хто шаблонну.
З усіх відомих нам політиків Цезар мав найбільший дар пізнавати справжнє обличчя дійсності. Він проявив його в годину страшного замішання, в одну з найхаотичніших епох, що їх будь-коли переживало людство. І немов для того, щоб підкреслити цей неповторний приклад, доля поставила поруч нього Ціцерона, інтелектуального велетня, який ціле своє життя тільки те й робив, що все заплутував.
Надмір щастя розладнав римський політичний апарат. Місто над Тібром, володар Італії, Іспанії, Північної Африки, класичного і елліністичного сходу, було на точці розвалу. Його державні інституції мали муніципальний характер і були невіддільні від міста.
Здоров'я демократій, якого б типу й ступеня розвитку вони не були, залежить від мізерної технічної подробиці: виборчої системи. Все інше — другорядне. Коли правильно розподілено виборчі округи, коли вибори відповідають дійсності, все йде гаразд; коли ні, хоч би все інше було в найкращому порядку, все сходить нанівець. На початку І століття до Христа Рим був всемогутній, багатий і не мав перед собою ворогів. Проте він стояв на вулкані, бо вперто тримався безглуздої виборчої системи; безглуздої тому, що вона була фальшиво побудована. Голосувати треба було в Римі. Громадяни на провінції не могли бути присутні на виборах, не кажучи вже про тих, що жили розкидані [116] по цілому римському світі. Тому що справжні вибори були неможливі, довелося їх фальшувати, і кандидати організували боївки з військових ветеранів та циркових атлетів, що мали тероризувати виборців і розбивати урни.
Без правдивого голосування демократичні інституції висять у повітрі. "Республіка — пусте слово",— сказав Цезар. Магістратури і урядовці не користувались авторитетом. Генерали лівиці і правиці — Марій і Сулла — роззухвалювалися в порожнявих диктатурах, які ні до чого не вели.
Цезар ніколи не викладав своєї політики, він її робив. Випадок хотів, щоб це був сам Цезар, а не підручник цезаризму, що звичайно з'являється пізніше. Якщо ми хочемо зрозуміти цю політику, нема іншого шляху, як узяти його вчинки і назвати їх на ім'я. Таємниця розкривається в його капітальному подвигу — завоюванні Галлії. Щоб доконати цього, він мусив повстати проти державної влади. Чому?
При владі були республіканці, тобто консерватори, вірні прихильники держави-міста. їхню політику можна підсумувати двома пунктами. По-перше: розлад римського громадського життя походить від надмірної експансії Риму. Місто не може панувати над такою великою кількістю народів. Будь-яке нове завоювання — зрада республіки. По-друге, щоб запобігти розладові державних інституцій, потрібний правитель.
Наше слово "правитель" своїм значенням зовсім відмінне від римського. Римлянин розумів під цим словом звичайного громадянина, якому найвища влада дала повноваження керувати республіканськими установами. Ціцерон у своїй книжці "Про Республіку" і Сал-люстій у своїх спогадах про Цезаря підсумовують думку всіх тих публіцистів, які вимагають створення посади princeps civitatis, rector rerum publicarum, moderator*.
* Правителя міста, керуючого громадськими справами, упокорювача і розпорядника (латин.).
Цезарева розв'язка протилежна до консерваторської. Щоб направити наслідки попередніх римських завоювань, він бачить тільки один вихід: продовжувати їх і рішуче взяти на себе це історичне призначення. Передусім він вважав за необхідне завоювати нові народи [117] Заходу, що в недалекому майбутньому могли бути небезпечнішими за розпещені народи Сходу. Тому Цезар завжди заступав потребу докорінно романізувати варварські народи Заходу.
Шпенглер казав, що греки і римляни неспроможні були відчувати час, сприймати своє буття як часову тяглість. Вони жили в сучасному моменті. Я підозрюю, що діагноз є помилковий або принаймні переплутує дві речі. Антична людина відзначається неймовірною сліпотою щодо майбутнього. Вона його не бачить, так, як дальтонік не бачить червоного кольору. Натомість вона глибоко закорінена в минулому. Перш ніж зробити що-небудь, вона ступає крок назад, як ящірка перед нападом; вона шукає в минулому зразка для сучасної ситуації, і поринає в минуле, як нурець у своєму скафандрі, щоб, знайшовши там відповідь, застосувати її до сучасних проблем. Тому все її життя є до певної міри оживленням минулого. Це означає бути архаїчним, і такими були майже всі греки і римляни. Але це не означає бути знечуленим до часу. Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутності і гіпертрофоване щодо минувшини.