Отож нема нічого дивного, що вистачило легкого сумніву, простого вагання, хто панує в світі, щоб увесь світ — у громадському й приватному житті — почав Деморалі зуватись.
Людське життя, самою своєю природою, мусить бути [103] присвячене чомусь — славній чи скромній справі, блискучому чи щоденному призначенню. Ця дивна умова невблаганно закарбована в нашому бутті. З одного боку, ми всі живемо самі собою і самі для себе. З другого боку, якщо я нічому не присвячу своє життя, яке належить тільки мені, воно розхитається, втратить пружність і форму. В наші роки ми спостерігаємо гігантське видовище, як безліч людей блукає в лабіринті власного життя, бо їм нема чому віддатися. Всі імперативи, всі накази зависли в повітрі. Таке становище може здаватись ідеальним, бо кожному дано волю робити, що йому забагнеться — присвятитися собі самому. Те саме стосується кожного народу. Європа випускає світ зі своїх рук. Але наслідки протилежні всім сподіванням. Звільнившися для себе, життя втрачає свій зміст, стає пустим, безцільним. Та оскільки воно мусить заповнитися чимсь, воно легковажно вигадує собі фіктивний зміст. Знаходить фальшиві заняття, яким бракує щирого, внутрішнього поштовху. Сьогодні одне, завтра друге, протилежне. Життя розгублене, коли воно лишається на самоті з собою. Егоїзм — це лабіринт. Очевидно. Бо жити — це прагнути чогось, простувати до якоїсь мети. Мета — це не те саме, що моя мандрівка, що моє життя; мета — це те, чому я присвячую своє життя, тим-то вона лежить далі, поза життям. Коли я рішаю йти своїм самотнім, егоїстичним шляхом через життя, я не рухаюсь вперед, я нікуди не йду; я просто кручуся на одному місці. Це і є той лабіринт, той шлях, який нікуди не веде, а губиться сам у собі, бо він просто ступає у власні сліди.
По війні європеєць замкнувся в собі і лишився без мети для себе і для інших. Тому, історично, ми стоїмо там, де стояли десять років тому.
Ніхто не панує в порожнечі. Влада полягає в натиску на інших. Та це ще не все. Якби це було все, то це було б просто насильство. Слід пам'ятати, що наказ має подвійний зміст: наказувати комусь, але й наказувати щось. І цим актом особу, яка дістає наказ, залучається до участі в якійсь справі, кінець кінцем — у процесі творення історії. Тому нема державної влади без програми життя, точніше, без програми державного життя. Як каже Шіллер: "Коли королі будують, візникам робота".
Отже, не можна приймати банального погляду, що [104] добачає у вчинках великих народів — і великих людей — самі егоїстичні спонуки. Бути чистим егоїстом не так легко, як комусь здається, і ще ніхто таким способом не добився тріумфу. Позірний егоїзм великих народів і великих людей — це в дійсності та неминуча твердість, з якою повинен діяти той, хто присвятив своє життя якійсь справі. Якщо ми дійсно рішились щось робити і присвятилися якомусь завданню, годі вимагати від нас, щоб ми були повсякчас готові уступатись перехожим і займатися принагідною філантропією. Чужинці, які вертаються з Іспанії, з захопленням оповідають, що інколи вистачає спитати якогось іспанця, де знаходиться такий майдан чи такий будинок, щоб той завернув з власної дороги і, охоче жертвуючи своїм часом, провів його аж до того місця, куди йому треба. Я не перечу, що в цій рисі достойного кельтіберійця криється певна доза щедрості, і я тішуся, що чужинець так тлумачить його поведінку. Але коли я чув або читав про подібні випадки, я ніколи не міг здавити в собі такого підозріння: "А чи мій земляк, коли його питали, дійсно йшов кудись?" Бо цілком можливо, що в багатьох випадках іспанець нікуди не йде, не має жодного заміру, а просто виходить собі в світ у надії, що, може, життя інших людей трохи заповнить його власне. У багатьох випадках я певний, що мої земляки виходять на вулицю, сподіваючись здибати чужинця, якого вони могли б провести.
Це серйозна річ, що сумнів відносно влади, яка досі належала Європі, здеморалізував народи, за винятком тих, які через свою молодість ще перебувають у передісторії. Але ще серйознішою річчю є те, що це "тупцювання на місці" може цілковито здеморалізувати самого європейця. Я думаю так не тому, що я європеєць чи щось подібне. Я далекий від того, щоб казати: "Коли європеєць не пануватиме в близькому майбутньому, мене не обходить життя світу". Мене не журив би кінець європейського панування, якби сьогодні існувала інша група народів, здібна перейняти від Європи владу й керівництво над планетою. Але я навіть цього не вимагаю. Я навіть пішов би на те, щоб ніхто не панував, якби це не потягло за собою розклад усіх чеснот і талантів європейської людини.
Але це неминуче. Коли європеєць звикне, що він сам не панує, вистачить півтора покоління, щоб старий [105] континет, а за ним і цілий світ, поринув у моральне отупіння, в інтелектуальну неплідність і в загальне варварство. Тільки почуття влади і відповідальності, яка виростає з нього, можуть тримати в напрузі духові сили Заходу. Наука, мистецтво, техніка і все інше процвітають лише в атмосфері, що її витворює свідомість своєї влади. Якщо цього бракує, європеєць буде чимраз більше занепадати. Він уже не матиме тієї непохитної віри в себе, яка дає йому енергію, відвагу й витривалість для здобуття великих ідей, нових у кожній ділянці. Нездатний до творчого зусилля, він застрягне в учорашньому, у звичці, в рутині. Він стане нездарною, педантичною, пустою істотою, як греки доби занепаду та візантійської епохи.
Творче життя вимагає режиму високої духової гігієни, високої чесності та постійних стимулів, які зберігають свідомість людської гідності. Творче життя — це енергійне життя, і воно можливе лише у двох ситуаціях: або людина панує, або вона живе в світі, де панує хтось інший, якому признається повне право на владу; або я паную сам, або я слухаюсь. Аде слухатись не означає терпіти владу (терпіти — це пониження), а радше навпаки — шанувати й підтримувати її з почуття солідарності, з палкого бажання стати під її прапор.
5
Слід вернутись тепер до вихідної точки наших міркувань: до того дивного факту, що під сучасну пору так багато говорять про занепад Європи. Дивує вже те, що не чужинці перші завважили цей занепад, а самі європейці. Коли ніхто поза старим континентом не думав про це, деяким людям у Німеччині, Англії й Франції прийшла тривожна думка: "Чи ми, часом, не починаємо занепадати?" Цю думку підхопила преса, і тепер усі говорять про занепад Європи як про незаперечний факт.