* Причина самої себе (латин.).
Отже, я перестерігаю, що сучасне зацікавлення технікою аж ніяк не гарантує самого поступу чи дальшого існування техніки. Цілком слушно вважати техніку за одну з найхарактеристичних рис "модерної культури", себто культури, яка включає рід науки, що дає матеріальну користь. Тому, коли я підсумовував зовсім нове обличчя життя, насадженого дев'ятнадцятим століттям, все звелося до цих двох рис: ліберальна демократія і техніка . Але я повторюю, що мене дивує, як легко забувається в розмовах про техніку, що її внутрішній двигун — це чиста наука, та що умови для її продовження — це в основному ті самі умови, які уможливлюють чисто наукову діяльність. Чи хтось подумав про всі ті речі, що мусять бути чинні в людських душах, щоб могли існувати справжні "науковці"? Чи серйозно віриться, що, поки є долари, буде наука? Ця думка, якою багато хто заспокоює себе, тільки зайвий доказ примітивізму.
Наче не треба змішати та розколотити безліч най-різнорідніших інгредієнтів, щоб одержати коктейль фізично-хімічної науки! Навіть коли задовольнитись найповерховнішим і найплиткішим розглядом теми, відразу впадає в очі явний факт, що, в усій широчині часу та простору, фізико-хімії вдалося встановитися, повністю влаштуватися лише в вузькому чотирикутнику, що його окреслюють Лондон, Берлін, Відень і Париж. І навіть усередині цього чотирикутника лише в дев'ятнадцятому столітті. Це показує, що експериментальна наука — один із найменш імовірних продуктів історії. Маги, жерці, вояки й пастухи множились де і як завгодно. Але щоб постала така фауна експериментуючої людини, очевидно, потрібно ще складнішої сукупності умов, ніж для появи однорога. Такий голий і тверезий факт повинен був би примусити трохи замислитись над летким, невловним характером наукового натхнення (23). Блаженний, хто вірить, що коли зникла б Європа, американці могли б продовжувати науку!
Дуже важило б грунтовно розробити це питання [64] і з усією точністю визначити, які саме історичні передумови необхідні для експериментальної науки, отже, й для техніки. Але годі надіятися, що, навіть коли б це питання було вияснене, маса признала б себе осві-домленою. Маса не зважає на доводи і тільки вчиться на власній шкурі.
Одне спостереження не дозволяє мені робити собі ніяких ілюзій про доцільність таких проповідей, що були б раціональні і, тим самим,— витончені. Чи не занадто абсурдно, що в сучасних обставинах пересічна людина не почуває, спонтанно й без проповідей, найвищого захоплення фізично-хімічними і спорідненими їм 0іологічними науками? Бо ж застановіться, яка сучасна ситуація: тоді як, очевидно, всі інші складники культури стали проблематичними — політика, мистецтво, суспільні норми, сама моральність,— є одна річ, яка, не допускаючи заперечень та вражаючи масу більше, ніж що інше, щодня доводить свою дивовижну дійовість: емпірична наука. Кожний день приносить новий винахід, яким користається та пересічна людина. Кожний день продукує новий наркотик чи вакцину, що приносить користь тій пересічній людині. Всі знають, що якби при непослабленому науковому натхненні подвоїлась чи потроїлась кількість лабораторій, автоматично помножились би багатства, комфорт, здоров'я, добробут. Чи можна собі уявити потужнішу, переконливішу пропаганду в користь якоїсь життьової засади? Чому ж, незважаючи на це, немає найменшої ознаки, що маси готові пожертвувати гроші й увагу, щоб краще підтримати науку? Натомість повоєнний час обернув науковця в нового суспільного парія. Відмітьте, що я маю на увазі фізиків, хіміків, біологів — не філософів. Філософія не потребує ні захисту, ні уваги, ні симпатій мас. Вона заховує свій характер цілковитої некорисності (2) і тим вона визволяється від усякої підлеглості пересічній людині. Вона знає, що вона в істоті проблематична, і радісно приймає свою вільну долю Божої пташини, не вимагаючи, щоб хтось із нею числився, не рекомендуючи і не обороняючи себе. Якщо вона комусь випадково принесе якусь користь, то вона радіє з чистої людської симпатії; але вона не живе з тієї чужої користі, не передбачає її та не надіється на неї. Як же їй домагатися, щоб хтось поважно ставився до неї, якщо вона перш за все сумнівається [65] в своєму власному існуванні, якщо вона живе лише в міру того, як вона поборює та перекреслює себе? Отже, лишім на боці філософію, що є пригодою іншого порядку.
Але експериментальні науки дійсно потребують маси, так, як вона потребує їх, під загрозою загину, бо на планеті без фізико-хімії не може утриматись кількість людей, що нині існують.
Які аргументи можуть осягнути того, чого не осягнуло авто, в якому роз'їжджають ті люди, і ін'єкція пантопону, що чудом вгамовує їхні болі? Несумірність між сталою і явною користю, що їм приносить наука, та їх зацікавленням нею такі великі, що годі обманювати себе ілюзорними надіями й сподіватися чогось іншого, ніж варварства від тих, що так поводяться. Особливо коли, як ми побачимо, це нехтування наукою, як такою, проявляється, може, ще ясніше, ніж деінде, серед маси самих техніків — лікарів, інженерів і т. п., які звикли виконувати свою професію точно в такому духовому стані, неначе вживають авто чи купують аспірин,— без найменшої внутрішньої солідарності з майбутнім науки та цивілізації.
Може, дехто більше вражений іншими ознаками новітнього варварства, що своєю позитивною якістю, себто дією, а не опущенням, більше впадають в очі й прибирають форми видовища. Та для мене ця несумірність між користю, яку пересічна людина має від науки, та вдячністю, яку вона виявляє,— чи властиво не виявляє,— є наижахнішим явищем . Мені тільки тоді вдається вияснити собі цей брак достатнього признання, коли я пригадаю, що в Центральній Африці негри також їздять автом і заживають аспірин. Тип європейця, що починає переважати,— таке моє припущення,— це, у відношенні до складної цивілізації, в якій він народився, примітивна людина, варвар, що виринає з люка, "прямовисний напасник".
X
ПРИМІТИВІЗМ І ІСТОРІЯ
Природа завжди навколо нас. Вона самодостатня. У хащах природи ми можемо безкарно бути дикунами. Ми навіть можемо рішити ніколи не покидати дикунства, [66] ризикуючи хіба приходом інших людей, що не є дикунами. Але, в засаді, існування вічно примітивних народів можливе. Є такі. Брейссіг назвав їх "народами вічного світанку". Вони лишились у зупиненому, скрижанілому присмерку, що не веде до полудня.