— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затоні мені ніхто не заважав. Я вимагаю, щоб діти з санаторію були суворо покарані...
— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзів своїх в образу я не дам!
Омаша ніби й не чула його. Вона продовжувала:
— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
— Цього ти ніколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.
— Ах, так... Тоді я вимагаю, аби він негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухішому місці! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворішим покаранням.
— Це що — твоє останнє бажання? — нарешті обізвався Барбула.
— Так, останнє, — відказала Омаша. — Я вимагаю, щоб він негайно, цієї ж хвилини, покинув наш затон!
Барбула у відчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте він і в гадці не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.
— Але ж... Омашо, подумай... Як не є, а він твій брат.
— Не треба мені такого брата!
Барбула перевів тоскний погляд на сина.
— Що скажеш ти, Бухтику?
— Я не жалкую, що так вчинив, — відказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм... А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтіли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода мені Бухтика... І дітей теж... — повільно почала вона. — Діти врятували йому життя там, в санаторії. І зміцнили коріння верби...
— От-от, — пожвавішав Барбула. — І вірші вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообіцяй нам не чіпати дітей.
— Ні, — відрізала Омаша. — Ніколи!
— Тоді... тоді я теж піду. З Бухтиком.
— Ну і йди собі на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Аніскілечки! Правильно, батьку?
Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок голова його ладна була розлетітися на друзки.
"Чара, Бухтик... Та що ж це воно робиться? Як же мені жити без них? — журився він. — Невже нічого не можна вдіяти?"
Нараз господар затону підвів голову і обвів своїх дітей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав він. — Вдіяти, бачу, не можна нічим. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!
І його вказівний палець зупинився на Омаші.
СУХОДИХ
Після вигнання Омаші господар затону зовсім занеміг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусідній річечці, і Барбула пообіцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
І все ж він страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що інакше вчинити не зміг.
Господар затону повільно плив дном річки і бурчав на весь світ: на мальків, котрі вічно плутаються під ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пізно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зібрався було побурчати і на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому відбувалося щось надзвичайне, бо з вікон і дверей раз по раз вилітали тисячі повітряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомість Барбулою оволоділа здорова цікавість. І була вона настільки сильною, що поважний господар затону, ніби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу і обережно заглянув у вікно.
І ось що він побачив.
Відомий винахідник сидів на колоді посеред кімнати і тримав у роті одразу дві довгі гнучкі трубки. Із однієї трубки він вдихав воду, а в іншу видихав. Вдихав і видихав. Вдихав і видихав. І обличчя його аж сяяло від задоволення.
А трубки тяглися із скриньки, що була прилаштована на Бухтиковій спині.
— Що тут робиться? — поцікавився Барбула. — І чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не відповів. Йому було ніколи. Він лише кивнув головою, запрошуючи батька увійти до будиночка. Бухтик ніяк не міг надихатися як слід. Він навіть очі заплющив від задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарешті Бухтик вийняв трубки з рота. Потім зняв скриньку і обережно поклав її на коліна. Лише після цього подивився на Барбулу і сказав:
— Нічим ти мені вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нічим? Я ж для тебе все, що завгодно...
— Ні, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, мені допомагали Сергійко і дядько Костя...
Бухтик показав на скриньку з трубками і додав:
— Поки що це мій найкращий винахід. Він переверне все життя в нашому затоні.
— Не треба перевертати, — поспіхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи мені, що то за штукенція і для чого вона.
Бухтик хитро примружив очі.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм... На щось ніби схоже, — невпевнено відказав Барбула і почав розглядати останній винахід свого сина. Винахід цей і справді був на щось схожий. Трубки були схожі на звичайні гумові трубки, скринька теж нічим не відрізнялася від тих, що їх Барбула інколи знаходив у річці.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку річ, щоб можна було дихати на суходолі? — прийшов Бухтик батькові на допомогу. — Так от, цю річ я змайстрував.
У Барбули навіть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Він і є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навіть понюхав їх навіщось.
— Велике тобі спасибі, — сказав він. — От тільки... чи безпечний він? Чи надійний?
— Ну аякже! Як і все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене і хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не віриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозі Барбула раз по раз позирав на небо і занепокоєно похитував головою: на ньому не було ані хмарини. В такі дні підводні мешканці навіть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовірливо запитав він сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсім не турбує, — відказав він і підніс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повітря. А ось через цю — видихати. Зрозумів?