— Саме тому й не знаю, ким мені бути. Мабуть... я так би й залишився винахідником.
— А я хотів би стати водогоном, — замріяно сказав Барбула. — Даватиму воду всім, кому вона потрібна. Захочу — квітам, захочу — деревам чи ще комусь...
— Ти хотів сказати — слюсарем по ремонту водогону, — уточнив Бухтик. — То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, і він тебе навчить.
— Ні, — рішуче заперечив Барбула. — Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогін? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.
Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.
— Чуєш, що батько каже? — запитав він. — Так що, Бухтику, не лінуйся. Думай, Бухтику, думай!
КОЛИ ТИ ПОТРІБЕН
Осінь була вже не за горами. Ночі ставали все довшими і холоднішими.
Птахи почали збиратися у великі зграї. Вони готувалися у вирій.
Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гілок і, погойдуючись, повільно пливло за течією на південь — туди, куди збиралися і пташині зграї.
Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течії.
— Що це? — запитала Оля.
— Не що, а хто, — поправив Бухтик і помахав скриньці рукою. — То мій батько тренується. Наступної весни він збирається побувати у санаторії. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогін.
Між важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно світило, як і влітку, проте це було вже інше, осіннє сонце.
За хвилину воно знову сховалося за хмарами.
— А чому лише весною? — здригнувшись від пориву холодного вітру, поцікавився Сергійко. — Чому не зараз?
— Він ще не зовсім звик до суходиху, — пояснив Бухтик. — Та й ніколи йому зараз — треба готуватися до довгого зимового сну.
І Бухтик тяжко зітхнув.
Оля сиділа на пагорбі поруч з Сергійком і бережно перебирала каштанові качалки очерету. Це був подарунок від маленької русалки. Його тільки-но передав Олі Бухтик.
— Ці качалки ми розпушуємо і встеляємо наші зимові дупла, — сказав Бухтик. — М'яко, тепло. Не гірше, ніж на перині з пір'я.
— Я так і не познайомилася з Чарою, — сумовито зауважила Оля. — Мені дуже шкода...
— Чара теж за цим жалкує, — сказав Бухтик. — Однак що ж поробиш... Може, колись, згодом...
Затон повільно пересікала величезна жаба. Рухи її були такими непоспішливими і млявими, що дітям здалося, ніби вона от-от засне на плаву.
Неподалік від дітей жаба застигла і поворушила своїм широким негарним ротом.
— Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, — переклав Бухтик. — Всі її рідні тільки-но вляглися спати.
— До побачення, Квакушо, — сказала Оля і помахала рукою. — Приємних тобі сновидінь.
— І велике спасибі за допомогу, — додав Сергійко.
— Еге ж, — згодився Бухтик. — Якби не вона...
Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво і сповільнено попливла назад, до своєї сонної рідні.
...Десь за переліском почулися виразні голоси.
— Це мами наші, — сказала Оля і підвелася. — Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.
Від цих слів Бухтик здригнувся. Не відриваючи погляду від затону, геть засипаного опалим листям, він безутішно зауважив:
— Ну от, ви собі поїдете, а я... мене все одно, що й не буде тоді на світі.
— Не треба такого говорити, — попрохала Оля, і голос у неї підозріло затремтів. Здається, ще трохи — і вона розплачеться.
— І справді, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, — підтримав її Сергійко. — Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. І тебе теж... — Хлопчик міцно стиснув плече свого кошлатого товариша. — А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!
— Я теж, — сказала Оля. — Я теж постараюся.
І тут Сергійко не втримався і зітхнув.
— Та до цієї зустрічі ще так далеко! Коли б ти знав, як мені не вистачатиме тебе!
Бухтик уважно подивився на хлопчика, і вперше за цілий день його очі трохи повеселішали.
— Гарно як, — сказав він. — Як гарно жити на світі, коли знаєш, що ти комусь потрібен!
І це, звичайно, було чистою правдою.
Коли обидві мами разом з Миколою Володимировичем підійшли до затону, на березі сиділи лише Оля та Сергійко.
Микола Володимирович подивився на дівчинку і задоволено посміхнувся. Вона аніскілечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторію два місяці тому. Тепер це була міцна, засмагла дівчинка. І хоча в її очах світився смуток, проте він зовсім не був схожий на колишній відчай.
"Молодці вони, Сергійко і Бухтик, — з теплотою подумав лікар. — Які ж вони молодці! Не знаю, що б я і робив без них..."
— Чого зажурилися? — весело запитала Сергійкова мама і тут же сама здогадалася чому: — Розумію, вам дуже не хочеться розлучатися з усім оцим...
І вона подивилася на пожовклий ліс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потім перевела погляд туди, де осіннє небо зливалося з землею.
— Яка краса! — сказала вона. — Атож, на вашому місці я також би зажурилася.
— Правду кажете, — підтримала її Олина мама. — Місця тут, можна сказати, казкові. От тільки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кількох кроках від санаторію?
— Мамусю, я тобі потім про все розповім! — сказала вона і притисла до щоки маленьку кудлату іграшку. — Вона ж іще нічого не знає, правда, Бухтику?
Бухтик промовчав. На його мордочці світилася лагідна і трохи загадкова посмішка...