Нарешті Тамара Наконечна, найхоробріша з дівчаток, вирішила дізнатися, яка ж то нечиста сила бешкетує на території санаторію. Те, що вона побачила першого ж вечора, напевно, запам'ятається їй надовго.
А побачила Тамара всього-на-всього крихітну іграшкову карету, запряжену трійкою сірих мишенят. Мишенята мали напрочуд чепурний вигляд: коротенькі білі платтячка і блакитні хусточки на голові.
Бігали вони по коридору не гірше від баских коней.
Побачивши Тамару, трійка мишенят хвацько повернула в її бік. Мишенята, без сумніву, мали намір завітати в гості до дівчат. І якби Тамара не встигла хряснути дверима перед їхніми писками, невідомо, що б тоді вчинилося у дівчачій кімнаті.
Ясна річ, що після того дівчатка вже не мріяли про коридорні прогулянки після відбою.
Проте й на цьому не закінчилося. Незабаром перед дівчачими вікнами почали прогулюватися якісь істоти, з голови до ніг загорнуті у біле. Істоти ці тяжко зітхали і тоненькими голосами канючили:
— Ми привиди-сирітки! Впустіть нас!
Дівчатка від тих прохань пронизливо верещали і накривали голови подушками.
Тьотя Клава врешті не витримала і одного разу влаштувала засідку за кущем бузку. Вона ледь-ледь не спіймала маленького привида-сирітку. Добре, що воно мало прудкі ноги, а то б дісталося бідолашному на горіхи.
Отож нічого дивного не було в тому, що при кожному шурхоті дівчата починали тремтіти, як дрібне осикове листячко. І зрозуміло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла одразу ж за футбольними воротами.
Зовні ця ялина нічим не відрізнялася від десятків чи навіть сотень своїх подруг. Хіба що на одній з її лап-гілок висіла диктова дощечка з неоковирним надписом. Кожен, хто читав його, одразу дізнавався, що тут і до чого.
Надпис був ось який:
ОТУТО ЖЕВЕ
НЕЧІСТА СИЛА
ВХОД ПО ПЕРЕПУСТКАМ
Треба відзначити, що Вітько з Сергійком майже годину билися над цим надписом. Вони намагалися зробити якомога більше помилок. Нехай кожному буде відомо, що під ялиною сидять не учні четвертого класу з своїми друзями, а справжнісінька нечиста сила, яка школи і в очі не бачила.
Коли тьотя Клава вперше побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося зазирнути під ялину, аби ближче познайомитися з нечистою силою. Проте Микола Володимирович, котрий наспів саме в цю вирішальну хвилину, сказав, що цього робити не варт.
— Чого це не варто? — обурювалася тьотя Клава, стискуючи в руках добрячу лозину. — Повірте мені, старій, — таких бешкетників світ ще не бачив! А нашим дітям потрібен спокій і тиша. Вони ж не якісь там діти, вони — хворі діти!
— Немає в нас хворих, — рішуче заперечив Микола Володимирович. — Запам'ятайте це. Хворі діти не пустують і не граються. А коли вони це роблять — то треба лише радіти за них!
Таким чином "нечистій силі" пощастило.
Сьогодні під ялиновими лапами знову зустрілися Сергійко та Бухтик, що мить тому проковтнув таблетку і став видимим.
Поруч з Сергійком лежав пакунок, загорнутий у газету.
— Повіриш, батько від щастя місця собі не знаходить, — повідомив Бухтик. — Коли побачив, як ви зміцнили коріння його вербі, почав підстрибувати, мов той карасик... І Омаша теж місця собі не знаходить. Тільки від злості. Все не може вибачити вам загибелі своєї подруги Зубатки. Обіцяє помститися за неї... Бач, як воно повертається, — і Бухтик важко зітхнув. — А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким він має бути. Та не знаю, з чого його робити.
— Подумаємо разом, — підбадьорив його Сергійко. — Коли що — дядько Костя матеріалом допоможе. В його майстерні все є.
Бухтикове обличчя миттю проясніло.
— От спасибі! — вигукнув він. — Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вірші? Мені вже проходу не дають через вас.
— Прийдемо сьогодні по обіді, — пообіцяв Сергійко. — Будемо біля вільхи, що нависла над самісіньким берегом. Ти знаєш її, сам мені показував.
— Ну, нарешті, — вихопилося у Бухтика. — Значить, можна оголошувати збір водяників та русалок?
— Можна, — погодився Сергійко. — Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя.
— А це що таке? — поцікавився Бухтик.
— Щось схоже на затон, — заходився пояснювати Сергійко. — Хоч і маленький, зате ого який глибокий! І головне — посередині між річкою і санаторієм. Є де пересидіти спеку. І ось це візьми з собою. На новосілля.
Сергійко простягнув другові пакунок, загорнутий в газету.
— Що це? — запитав Бухтик.
— Моя стара піжама і куртка. Будеш підкладати під себе, бо там, мабуть, тверде дно.
"КРАЙ ЛУКОМОР'Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ"
Бухтик стрілою летів по затону.
— Збирайтеся швидше! — вигукував він. — Агов! Прийшли Оля з Сергійком!
Першим прибув сам господар затону. І все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозі до старої верби.
— Треба ж таке! — вже вкотре розчулено приказував він. — Чужі, зовсім чужі дітлахи, а дивися ж ти, що зробили!
— О, тепер нам з тобою жити та й жити, — прошелестіла верба.
— Швидше, батьку! — гукав Бухтик. — Вони вже прийшли!
Барбула підплив до сина і всівся на найзручнішому місці — плескатому камені, геть порослому м'яким підводним мохом. Всівся, підпер рукою щоку і ласкаво подивився на Сергійка з Олею.
— Ні, ти лише подумай, — все примовляв він. — Зовсім чужі діти...
На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.
— Треба перенести цей кущик убік, — зауважив Барбула синові. — А то нічого не видно.
— А ще краще — перенести вбік не кущ, а камінь, на якому ти всівся, — посміхнувся Бухтик.
Барбула замислився.
— І то правда, — врешті згодився він.
Господар затону піднатужився, закректав і переніс своє сидіння на кілька метрів.
— О! — сказав він. — Тепер видно все, як на долоні!
До господаря затону підпливла Квакуша Премудра.
Останніми з'явилися Чара і Омаша. Чара час від часу дмухала собі на пальці — вони ще не відійшли від крижаної джерельної води.
Омаша розляглася на килимку з найм'якішого підводного моху, який взяла з оселі покійної Зубатки.
— Мені здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.
— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергійком і Вітьком зміцнювала вербове коріння.