Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвісної людини взагалі не існувало. Отож не дивно, що одного разу Вітько, ображений такою неувагою, сказав Сергійкові:
— Подумаєш... Задавака якась, І чому це ти, Сірий, просто очей з неї не зводиш?
Сергійко відчув, як у нього запалали вуха.
— Не твоя справа, — буркнув він і схилився над тарілкою.
А взагалі він і без Вітькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дівчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу він не бачив, щоб вона до когось посміхнулася чи сказала щось жартівливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь від усіх, і очі в неї часто були заплаканими... А чому? Аби хтось знав, як хотілося Сергійкові чимось їй допомогти чи хоча б втішити! Але як це зробити, він не знав.
Кілька разів Сергійко намагався заговорити до неї і не насмілювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, ніби це був не Сергійко Микитюк, учень п'ятого класу і чемпіон школи з плавання, а так... якесь порожнє місце.
Не було й дня, щоб Сергійко годину, а то й дві не просиджував на лавці, що стояла навпроти вікон Олиної палати. Проте дівчинка і на те не звертала ніякої уваги.
Врешті, Сергійко зважився на останній відчайдушний крок. Він вирішив написати записку. "Олю, не треба так сумувати, — мовилося в ній. — Адже навколо стільки друзів, котрі кожної хвилини готові прийти тобі на допомогу..."
І підписав:
"Той, хто сидить навпроти".
Записку цю він нишком поклав до кишені Олиної курточки, що разом з іншими висіла в роздягальні.
На обід Сергійко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потім друге, ще довше пив компот. І все спостерігав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Він навіть не завважив, як Вітько Капустін підсипав до його компоту дрібку солі.
Сергійко чекав відповіді.
Та відповіді він так і не дочекався. Оля на обід не прийшла. Не з'явилася вона і на вечерю.
Давно на душі у Сергійка не було так тяжко, як того дня. Навіть безжурний Вітько Капустін — і той запідозрив щось недобре.
— Що з тобою? — запитав він винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?
— Чому це я маю на тебе ображатися?
— Бо я тобі в компот солі підсипав.
— Солі? — здивувався Сергійко. Він і не помітив, що компот був підсоленим.
Вітько трохи подумав і запропонував:
— Можеш і мені насипати. Можеш цілу столову ложку сипонути.
— Не хочу.
Та від Вітька відступитися було не так легко.
— Сірий, ти не хочеш прийти сьогодні увечері на заняття нашого драмгуртка? — запитав він. — Сьогодні ми обиратимемо старосту.
— Не хочу, — відрізав Сергійко. — Відчепись.
Вітько нарешті образився і відчепився. А Сергійко усівся на підвіконня в коридорі і почав нишком спостерігати за дверима тієї палати, де мешкала Оля з подругами.
Кілька разів повз нього квапливо проходила тьотя Клава. І щоразу вона зникала за дверима ізолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.
А потім до ізолятора зайшов їхній лікар Микола Володимирович. Він завжди любив порозмовляти, посміятися, а тут лише мигцем поглянув у бік Сергійка і відвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло.
Проте Сергійко менш за все звертав увагу на ізолятор. Його цікавили лише двері Олиної палати. Але, як на зло, звідтіля ніхто не виходив.
Тоді він перебрався надвір і зайняв своє звичне місце на лавці.
ВРЯТУВАТИ ЛЮДИНУ
Олю довелося тимчасово перевести до ізолятора.
Вона навіть не звертала уваги, що діється навколо неї. Відсутнім поглядом дивилася на всіх і мовчала. Лише міцно стискувала в руках останню татову іграшку. І цей її стан тривожив лікарів чи не найбільше.
— Олю, можеш покласти іграшку на свою тумбочку, — запропонував Микола Володимирович. — Нікуди вона не подінеться.
У відповідь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цією іграшкою, коли ні на хвильку не хотіла розлучатися з нею.
Микола Володимирович погладив м'яку мордочку іграшки і зауважив:
— Ніколи ще такої не бачив. Як її звати?
— Бухтиком, — відповіла Оля, і її очі потеплішали.
Микола Володимирович відійшов до вікна.
На лавці перед спальним корпусом сидів Сергійко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрівся в коридорі. Сергійко не відривав погляду від вікна тієї палати, в котрій ще вчора мешкала Оля.
Так, хвороба дівчинки тривожила не лише лікаря.
На землю вже спадали сутінки, а Олі все ще не було видно ніде.
І тоді Сергійко додумався ось до чого.
Перед вікнами спалень височів розлогий клен. І коли на нього вилізти, то можна побачити, що діється в Олиній палаті. Звісно, підглядати — завжди соромно, проте іншого виходу Сергійко просто не бачив.
За столом, тісно притиснувшись одна до одної, сиділо кілька дівчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривожені.
Олі між ними не було.
"Куди вона могла щезнути? — подумав Сергійко. — Невже її повезли додому? Але коли?"
Він збирався вже злізти на землю. Проте зовсім випадково поглянув на сусіднє вікно — і прикипів до гілки.
Боком до нього сиділа тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, ніби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку ізолятора стояв Микола Володимирович і спішно готував шприц для уколу.
А в ліжку, під самим вікном, лежала Оля. її повіки були заплющені. Дівчинка дихала так уривчасто і часто, ніби їй не вистачало повітря.
Сергійко повільно сповз з дерева і знову опустився на лавку.
Ось воно що. Виявляється, Олі зле. Дуже, дуже зле...
Від клубу до спалень долинав бадьорий сміх і музика. Весело переморгувалися над головою перші зірки. Десь далеко, начебто в іншій країні, пролунав життєрадісний голос електрички... А поруч, всього за кілька кроків, мучиться найкраща дівчинка в світі. І як їй допомогти — невідомо.
— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергійком чийсь втомлений голос. Поруч сів санаторний лікар Микола Володимирович. Кілька хвилин він мовчки дивився на місяць, що повільно піднімався над лісом, на вікна санаторію, за якими вже загоралися вогники. Врешті перевів погляд на Сергійка і запитав:
— Ти давно знаєш Олю?
— Ні, — чесно визнав Сергійко. — А що з нею?