— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вірю, що юл-бюл звучить чудово. Більше того, я вірю, що ти зовсім здоровий. І все ж переконаний, що тобі треба негайно лягати в ліжко.
— Чому ти мені все про ліжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще ніколи не почував.
Барбула заперечливо похитав головою.
— Я не певний цього. Ну подумай сам: хіба може язик здорової істоти вимовляти такі слова, які я щойно чув? Не може.
— Нічого ти, виявляється, не зрозумів, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобі неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кінця до початку, і тоді кожен зрозуміє, про що йде мова.
Барбула наморщив чоло і з зусиллям проказав ті слова, котрі щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заясніло ніби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Від захвату він так ляснув Бухтика долонею по спині, що бідний винахідник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.
— Так це ж чудово! — вигукнув він. — Це ж просто дивовижно! Не розумію лише, чому тобі закортіло вивернути їх до невпізнання?
— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.
— От-от! Такі вірші — і перекладати! Ніби це річ якась. Ех, Бухтику, Бухтику... Перекласти такі вірші! "Люблю грозу в начале мая..." Це ж про нас, розумієш? Ми коли прокидаємося? В травні. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?
— Чому це не пам'ятаю! — Бухтик навіть образився. — Пам'ятаю — перший весняний грім.
— От-от! — жваво підхопив Барбула. — А ти якийсь юл-бюл вигадав... — Господар затону замислився. — А той... твій Сергійко, він ще якісь вірші знає?
— О, він багато віршів знає, — з неприхованою гордістю за свого нового друга відказав Бухтик. — Він знає їх силу-силенну.
Барбула провів поглядом чимось заклопотаного малька.
— Кажеш, силу-силенну... Слухай-но, синку, я хотів би тебе запитати ось про що... Як ти гадаєш — ображається Сергійко ще на мене чи вже ні? Ну, за оту Кусикову охорону...
— Сергійко? Та що ти! Він вже й думати про це забув, — відказав Бухтик.
Погляд у Барбули прояснів.
— Ти тоді ось що... Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав він. — Нехай ще почитає таких віршів. Щоб про нас були. "Люблю грозу в начале мая..." Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свій переклад?
Бухтик схилив голову.
— Та... читав, — знехотя зізнався він. — Сестрам читав.
— І що вони тобі сказали?
Бухтик схилив голову ще нижче.
— Нічого...
— Чому?
— Тому, що розбіглися хто куди. І слід їхній пропав...
ГРИБНІ НАВЧАННЯ
Посередині лісової гущавини височів кремезний дуб. Точнісінько такий, як десятки інших кремезних дубів. От лише в його листі птахи вдосвіта не співали своїх пісень.
Справа в тому, що в стовбурі цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплі оселився господар тамтешнього лісу Даваня. І йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвіта без поважної на те причини.
Ось і сьогодні сонце вже вигулькнуло з-за обрію, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропів на м'якенькому ложі, вистеленому пір'ям і сухим мохом. Його довгі руки втримували ноги за кісточки. Ноги Давані мали погану звичку рухатися і під час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нічого було не варто занести сонного господаря далеко від дупла. Таке траплялося вже не раз.
В дуплі було тепло, затишно, і Давані снилося, буцімто він перетворився на орла і ширяє високо-високо над лісом, орлиним своїм зором підмічаючи всілякі неполадки.
Зненацька на найцікавішому місці в сон Давані увірвався гучний барабанний дріб. Господар лісу стрепенувся і розплющив очі. Перше, що він зробив, — подивився на власні ноги.
З ногами було все гаразд.
Отже, підозрілий стукіт долітав знадвору.
— Цікаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотів він і визирнув з дупла.
На сусідньому дереві сидів його зв'язківець Дятел і тарабанив міцним своїм дзьобом по корі.
— Хіба не можна тихіше? — поцікавився Даваня і позіхнув.
— Ніяк не можна, — відповів зв'язківець і стукнув по корі з такою силою, що, напевне, і в самого у вухах задзвеніло. — Інакше не всі гриби почують.
— А для чого їм потрібно тебе чути?
— Як для чого? — від здивування Дятел навіть відірвався від своєї праці. — Ти ж сам призначив на сьогодні грибний збір!
— Ах, так... Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так... запитав, щоб перевірити твою пам'ять.
Він ще раз позіхнув якомога байдужіше і зник у дуплі. Проте приємні орлині сни вже відлетіли від нього. Натомість з'явилися всілякі невеселі думки.
Тяжко доводилося Давані цього літа, ой, як тяжко! Він один, а ліс он який великий! Та ще й засмічений добряче. Хіба ж можна впоратися самому?
Раніше було легше. Давані допомагали його доньки, лісові мавки. То в дуплі приберуть, то бур'яни навколо саджанців повисмикують, то ще чимось допоможуть.
Але нещодавно на весняному огляді художньої самодіяльності доньки його доспівалися до того, що завоювали перше місце, їх нагородили туристичною путівкою в гірські ліси Карпат. І повернуться вони додому лише напередодні осені.
Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому від того не ставало.
Ось лише сьогодні, наприклад, він повинен виконати безліч всіляких справ. Спочатку йому треба обійти весь ліс і пересвідчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи і потрібно буде прослідкувати, щоб вони не залишили після себе непогашених вогнищ.
Але в першу чергу треба було провести грибні навчання.
Вчора Даваня знову зазирнув до лісового санаторію і випадково дізнався, що цими днями відбудеться загальний похід по гриби. Отже, потрібно якомога старанніше підготуватися до прийому гостей.
Даваня ще трохи покрутився в постелі, тоді зробив коротку ранкову гімнастику, себто кілька разів дриґнув ногами, потрусив над головою руками — і зліз на землю.
Лісова галявина, на котрій господар лісу завжди проводив грибні навчання, потроху заповнювалася.
Першими, як звичайно, зібралися довгоногі опеньки. Одні, котрі більше бачили світу, вели неспішні розмови про дні минулі. Молодші опеньки грали в цурки. Найстаріший сидів трохи осторонь і переглядав останній номер "Лісової газети".