— Під самим дерном, — прошепотів він ураженим голосом і всадив кайло в крихку породу.
Він увесь перемінився. Від коктейлів, хоч би скільки він їх випив, у нього ніколи не палали так щоки й не горів такий вогонь в очах. У ньому спалахнула давня пристрасть, що під її владою був він майже все своє життя. Шал його щомить зростав. Він працював, як несамовитий, важко хекаючи, і піт великими краплями спадав з чола. Він облазив усе місце зсуву від одного краю жили до другого і скрізь, скидавши червону вулканічну землю, нанесену сюди з гори, натрапляв на кварц, рухлий кварц, що кришився йому в руках і весь блискотів зернятками золота.
Часами згори обсипалася земля, і йому знову доводилось братися за заступа. Раз він сам зсунувся вниз футів на п'ятдесят. Не перепочивши навіть, він, чіпляючись руками й ногами, видерся назад нагору. В одному місці кварц зовсім звітрів, став м'який, майже як глина, і там було найбільше золота. Перед Буйним Днем відкрився справжній скарб. Він уже простежив жилу футів на сто вгору й униз від зсуву. Він навіть виліз аж на край яру — подивитись, чи нема виходів жили зверху по горі. Але те могло зачекати, і він поспішив назад до своєї знахідки.
Він працював далі, так само хапаючись мов несамовитий, аж доки знесилення й нестерпний біль у попереку не змусили його спинитись. Він випростався, тримаючи в руках уламок кварцу, ще густіш начинений золотом. Піт, що капав на землю, коли він працював згинці, тепер котився йому просто в очі й сліпив їх. Він витер його рукою і знов утупив погляд у золото. Тридцять, а то й п'ятдесят тисяч на тонну! Він був певен, що не менше. Він дивився, мов заворожений, на жовті блискітки і важко відсапувався, й витирав піт із чола, а жвава його уява вже сягала вперед. Він уже бачив ніби вочевидь залізничну колію, що підіймалася з долини через полонину, і вийми, й насипи, і міст через яр. З того боку було зручне місце для фабрики, і він уже думкою поставив її там. Нескінченна низка цебрів з кварцом сунулася власною вагою по кодолі на той бік яру, до дробарні. Перед ним і під ним, у глибині, виросла копальня — штреки, штольні, вибої, підіймальні машини. У вухах гуркотіли вибухи, а потойбіч яру важко гупали дробарки.
Рука, що тримала уламок кварцу, тремтіла. Під грудьми йому паче тягло й сіпало. Він раптом збагнув, що йому хочеться випити — віскі, коктейлю, чого-будь, аби випити. І якраз тоді, коли в ньому наново прокинулася жадоба до алкоголю, здалеку через зелену безодню яру ледь чутно долинув голос Діді:
— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!.. Ціп-ціп-ціп!
Він сторопів. Скільки це минуло часу? Він же покинув її за шиттям на веранді, а тепер вона вже годує курей перед вечерею. Отже, вже вечір! То оце він пробув тут так довго?
— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп! Ціп-ціп-ціп! — знов долинуло до нього.
Вона завжди отак скликала курей — спочатку п'ять разів, а тоді три, він давно це завважив. Йому раптом стало страшно, неначе він її втратив. Він і разу про неї не згадав за ці нестямні години, отож бодай на цей час він її справді втратив.
Він пустив з руки уламок кварцу, сковзнув униз із кручі й майнув стежкою. Вибігши з яру, далі він уже пішов, майже скрадаючись, дістався до місця, звідки можна було бачити Діді, а самому не показуватись. Вона жменею кидала курям зерно й весело сміялася з їхньої метушні.
Та картина видимо заспокоїла його, пекучий страх минувсь; він повернувся й побіг стежкою назад до зсуву. Там, ухопивши кайло та заступа, знову подерся нагору, тільки цього разу вище, і знов несамовито заходився працювати, але вже з іншою метою. Вправно спускаючи вниз брилу за брилою червону землю, він закривав нею те, що тільки-но розкопав, і ховав від денного світла знайдені скарби. Він навіть збігав у ліс, назгрібав торішнього сухого листя й розсипав його по всьому тому місцю, та, побачивши, що з цього мало користі, почав знову спихати землю брилу за брилою, аж доки зникли всі сліди його розкопів і не стало й признаки кварцової жили.
Полагодивши розірвану трубу, він зібрав струмент і пішов додому. Ступав він поволі, відчуваючи страшенну втому, як людина, що зазнала щойно тяжкого струсу. Заховавши струмент, він напився води, яка вже знову бігла трубами, й сів на ослона біля відчинених дверей до кухні. Діді всередині готувала вечерю. З незмірною полегкістю дослухався він до її ходи.
Він жадібно вдихав свіже гірське повітря, як той плавець, що виплив з глибини на поверхню моря, і пильно вдивляється в небо, в хмари, в долину, неначе наміряючись і все те вдихнути в себе разом з повітрям.
Діді не чула, що він повернувся. Він час від часу обертав голову й крадькома дивився на неї, на її жваві руки, на бронзовий полиск каштанового волосся, що загорялося вогнем, коли вона вступала в промінь призахідного сонця, який падав крізь вікно, і на ледь обважнілу постать майбутньої матері, що вигляд її сповнював його незнаним, болісно-солодким відчуттям.
Вона підійшла до дверей. Він відвернув голову й став дивитися на долину. Вона пестливо провела рукою по його чубові, і як завжди він увесь стрепенувся від того ніжного дотику.
— А я й не бачила, що ти вернувся, — сказала вона. — Ну, що там? Велика шкода?
— Еге, добрячий зсув, — відповів він, так само не дивлячись на неї, — більший, ніж я сподівався. Але я вже надумав, що зробити. Знаєш що? Я насаджаю там евкаліптів, густо-густо, як трави, щоб навіть голодний кріль не проліз. Коли вони розкореняться, ніяких більше зсувів не буде.
— Невже там таке страшне? Він похитав головою.
— Та ні, страшного там нічого нема. Але нащо це мені здалося — через якийсь нікчемний зсув спокою не мати? Та я його там так припечатаю, що він мільйон років більш не осунеться! Навіть як архангелова сурма засурмить і Сономська гора, і всі гори грузом розсиплються, — і тоді тут не зрушиться ніщо, так його коріння триматиме! Він обняв її й посадив собі на коліна.
— Послухай, жіночко моя! Тобі тут на фермі багато дечого бракує, я знаю, — немає ні музики, ні театрів, нічого такого. Чи не кортить тобі часом геть усе покинути й вернутись назад?
Він чекав на відповідь у такій тривозі, що не важився глянути дружині у вічі. А коли вона засміялась і похитала головою, йому ніби слав із серця великий тягар.