Одного разу, коли вони заїхали до Глен-Елена на пошту відіслати листа, їх гукнув коваль.
— Слухайте, Гарнішу, — сказав він, — просив вас вітати один молодик, Слосон на прізвище. Він проїздив тут автомобілем до Санта-Рози. Розпитував, чи не живете ви десь поблизу, але його компанія поспішала. Отож він просив вас вітати й переказати вам, що послухався вашої ради і раз у раз ставить нові рекорди.
Буйний День уже давно розповів Діді про свою пригоду в "Парфеноні".
— Слосон? — Він задумався. — Слосон? Це, певне, той, що кидає молота. Капосний! Двічі пригнув мені руку! — Він повернувся враз до Діді: — Слухай-но, до Санта-Рози тільки дванадцять миль. Коні в нас перетомлені…
Вона зразу здогадалася, що в нього на думці; і моргання, і збентежена хлоп'яча усмішка на устах дуже виразно те виказували. Вона теж усміхнулась і кивнула головою.
— Їдьмо навпростець, через Бенетську долину, — сказав він, — тут ближче.
У Санта-Розі вони відшукали Слосона без ніяких труднощів. Він та його приятелі спинилися в готелі "Оберлін". Буйний День наскочив на молодого спортсмена просто в конторі готелю.
— Слухайте, синку, — сказав він, познайомивши його з Діді, — я приїхав ще раз позмагатися з вами. Ось тут якраз можна.
Слосон засміявся й погодився. Вони стали один проти одного, обперлись правими ліктями об стіл і зчепилися руками. Майже відразу Слосонова рука піддалася й лягла на стільницю.
— Ну, ви перший, кому пощастило це зробити, — сказав він. — Ану спробуймо ще.
— Спробуймо, — відповів Буйний День, — тільки не забувайте, синку, що й вам тоді першому пощастило пригнути мою руку. Тим-то я сьогодні й поїхав за вами.
Вони знову зчепились руками, і знову Слосонова рука пригнулася. Був то широкоплечий, м'язистий молодий велетень, принаймні на півголови вищий за Буйного Дня; відверто засмутившись, він попросив спробувати ще й утретє. Слосон увесь напружився, і одну мить не знати було, хто переможе. Почервонівши, зціпивши зуби, витримував він натиск супротивника, аж доки зрадили його м'язи, мало не затріщавши. Затамований віддих гучно вихопився йому з грудей, і рука безсило лягла на стіл: він здався.
— Ні, вас я не подужаю, — признався він. — Не дай боже, ви ще надумаєте й молота кидати.
Буйний День засміявся й похитав головою.
— Можна домовитись, — сказав він, — нехай кожен держиться свого: ви кидайте молота, а я пригинатиму руки.
Та Слосон ніяк не міг змиритися зі своєю поразкою.
— Слухайте, — сказав він, коли Буйний День і Діді вже посідали на коней і зібрались їхати, — а що, як я на той рік зазирну до вас? Мені б хотілося ще раз помірятися з вами.
— Будь ласка! Коли завгодно — далебі, буду радий. Тільки дозвольте вас чесно попередити, що вам треба повправлятись, бо я ж тепер і дрова рубаю, і орю, і виїжджаю коней.
Дорогою назад Діді не раз чула, як її хлопчак-чоловік радісно підсміювався. Піднявшися з Бенетської долини на верховину кряжа, вони притримали коні, щоб помилуватись на захід сонця. Буйний День під'їхав упритул до дружини і обняв її.
— Моя жіночко, — сказав він, — за все я маю дякувати тільки тобі. Сама скажи, хіба всі гроші на світі можуть бути варті однієї цієї руки, що зараз обіймає таку чарівну жінку?
Нове життя давало Буйному Дневі чимало втіх, та найбільшою втіхою завжди була Діді. Як він їй не раз пояснював, він увесь вік боявся кохання тільки задля того, щоб кінець кінцем зрозуміти, що це найвеличніша річ у світі. Воші не тільки чудово дібрались до пари, але, надумавши жити на фермі, вибрали й найсприятливіший грунт для розквіту свого кохання. Хоч як Діді захоплювалась книжками й музикою, але вона любила все просте, здорове й природне, а про Буйного Дня вже й казати нічого, що то був справдешній син дикої природи.
Одне в ній завжди кидало в захват чоловіка: це її жваві рученята. Він уперше побачив їх, коли вони літали по аркуші паперу, черкаючи стенографічні значки, та вистукували на машинці; але ті самі рученята потрапляли впоратися з могутнім Бобом і пурхати по клавішах фортеп'яно, не знали втоми коло хатньої роботи і вміли так ніжно та дивно пестити й перебирати пальчиками йому чуба. Одначе він не був сліпим рабом дружини. Він жив своїм чоловічим життям так само, як вона своїм жіночим. Усю роботу вони ретельно поділили між собою, і кожне знало свою, але загалом усе було зв'язане обопільною увагою й пошаною. Його так само цікавили її кухонні справи й музика, як її його агрономічні спроби на городі. Поклавши собі ні в якому разі не перериватись у роботі, він стежив, щоб і вона уникала перевтоми.
Зокрема, з чисто чоловічою владністю й упертістю він заборонив їй надміру клопотатись коло гостей. Бо гості в них бували досить часто, а надто теплої літньої пори, і здебільшого її знайомі з міста. Вони ночували в наметах, що їх мусили самі собі напинати, і навіть, як справжні таборяни, самі собі варили їсти. Мабуть, такий лад можна було здійснити тільки в Каліфорнії, де табірне життя знайоме всім. Та хай там як, а Буйний День постановив непохитно: його дружина не повинна обертатись на куховарку, лакея й покоївку лише тому, що в неї немає наймички. Правда, вечеряти часто готували на всіх у великій кімнаті, на мідяній конфорці, але й тоді Буйний День приділяв кожному якесь діло і пильнував, щоб те діло було виконано. Виняток робилось тільки для гостей, що приїздили на одну ніч, та ще для брата Діді. Він повернувся з Німеччини настільки одужавши, що міг уже їздити верхи. Він був третім членом родини, і його повинність була розпалювати в коминку, мити посуд й замітати.
Буйний День силкувався якомога полегшити працю Діді. З поради її брата, він надумався використати силу води, якої було на фермі подостатком. Виїздивши кількох зайвих коней, він купив матеріалу, а швагер потратив тритижневу відпустку — і вони вдвох поставили турбінку.
Силою води почали не лише пиляти дрова, крутити токарню й точило, а ще й збивати масло в масельнпці. Але найбільшого тріумфу зажив Буйний День, коли обняв Діді за стан і підвів до пральної машини, яка чудово справляла свою роботу силою тієї самої турбінки.
Діді й Фергюсон чимало доклали зусиль і терпіння, щоб познайомити Буйного Дня з поезією. І врешті не раз, їдучи гірськими стежками й заллятими сонцем лісами, він звільна похитувався у сідлі і вголос декламував Кіплінгового "Томлінсона", або, гострячи на точилі сокиру, співав "Пісню меча" Генлі [13]. Одначе таким палким шанувальником літератури, як обоє його навчителів, він так і не зробився. У Браунінга, крім "Фра Ліппо Ліппі" та "Калібана й Сетебоса", він не вподобав нічого, а Джордж Мередіт доводив його просто до розпачу [14]. Зате він сам надумався купити собі скрипку і вправлявся з нею так завзято, що незабаром вони з Діді перебули не одну щасливу вечірню годину, граючи вдвох.