Буйний День був передбачливий. Кругозір він мав зовсім неширокий, але що вже бачив, те бачив не здрібна. Мавши тверезий розум і практичну вдачу, він ніколи не марив про неможливе. Уявляючи на вкритій снігом площині лісу гамірливе золотошукацьке селище, він насамперед думав про відкриття багатих розсипищ, без яких не могло бути й самого селища. А вже потім йому малювались перед очима підхожі місця для пароплавних пристаней, тартаків, складів і всього того, що конче мусить бути в копальняному селищі на Далекій Півночі. Проте це було тільки рямцями для чогось іншого, більшого, для скаженої азартної гри. У цьому селищі, витвореному його уявою, і на вулицях, і в будівлях, і в людських взаєминах — скрізь аж кишіли щасливі пагоди. То був ніби велетенський стіл для гри, в якій стеля — тільки небо: теплий південь з одного і північне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконі така ще й не снилась нікому, і він, Буйний День, сподівався урвати свою пайку.
А поки що не було нічого, крім прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покері він ставив останню свою унцію, маючи на руках добру гру, так тепер він ставив на карту й своє життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутнє держить про запас для нього великі розсипища на Горішній річці.
Отож він із трьома товаришами, з собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снігову пустелю, де ніщо не порушувало нескінченної тиші: ані людський голос, ані стукіт сокири, ані далекий постріл з рушниці. Самі лише вони ледве помітними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгоміння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лід, на ніч отаборювались у снігу, і їхні собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, вкритими намороззю клубками, спали недалеко від них, а поруч стриміли, чаткнуті в сніг, чотири пари лижв.
Ані признаки інших людей вони не бачили, тільки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг з води й підняв на невеликий поміст. Поминаючи того човна, вони мимоволі подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на індіянське таборище. Та самих індіян не було, вони, напевне, пішли за лосячими табунами до верхоріччя Стюарту. Аж на двісті миль відбившись від Юкону, Буйний День з товаришами нарешті добулися до тих мілизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборились надовго, зробили високий поміст, щоб заховати харчі від собак, і заходилися працювати. Щоб дістатися до нарінку, їм треба було насамперед дробити крижану кору.
Почалося просте й суворе життя. Поснідавши, з першим променем світанку вони йшли на роботу. Як насувалась ніч, верталися в табір, готували вечерю, сиділи, позіхаючи, з цигарками в роті біля вогню, тоді закутувались у хутряні укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтіли у морозяному повітрі зорі й палало північне сяйво. І їжа була так само проста й одноманітна: хліб з квасного тіста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений із жменею сушених слив. Свіжини добути їм ні разу не пощастило. Хіба вряди-годи нападали на слід кроля або горностая, а взагалі здавалось, наче все живе втекло з цих місць. Їх те не дуже дивувало: в довгих їхніх мандрах їм не раз траплялось проходити місцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два-три роки — не знаходити її й знаку.
Золото на мілизнах було, але вбоге. Пішовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п'ятдесят миль від табору спробував промити верховий нарінок на одному потічку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак і впорожні подалися на те місце. Там, на Гарнішеву пропозицію, — можливо, вперше в історії Юкону, — заклали шурф за допомогою вогню. Здійнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухої ялиці й палили його цілі години. За шість годин земля розмерзлася на вісім дюймів; її вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.
Заохочені вдалою спробою, вони працювали з рання до ночі. Пройшовши так шість футів углиб, натрапили на нарінок, теж мерзлий. Робота вповільнилась. Але вони вже навчилися краще класти вогнища і незабаром за один раз розморожували нарінок на п'ять-шість дюймів. У нарінку був дрібний золотий пісок, та через два фути знову почалася земля. На глибині сімнадцять футів вони натрапили на ще одну тонку верству нарінку. Виявилося, що в ньому е ядряний золотий пісок. Спробне промивання давало шість-вісім доларів на миску. На жаль, верства нарінку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пішла м'яка земля всуміш із пнями прадавніх дерев і скам'янілими кістками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найскорше можна було сподіватись, що воно залягає на материковій породі. Ну, що ж, вони дійдуть до неї, хоч би довелося заглибитись і на сорок футів. Поділившись на дві зміни, вони працювали тепер день і ніч, і багаття їхні не переставали диміти.
Тим часом запас бобів став сходити, і вирішили відрядити Ілайджу до табору по харчі. Ілайджа був один із найзагартованіших юконських бувальців. Йому треба було проїхати аж сто миль, але він обіцяв повернутись третього дня: один день туди впорожні, а два дні назад із вагою. Натомість він повернувся другого дня, пізно ввечері. Вони якраз лягали спати, коли почули, що він під'їздить.
— Що за притичина? — спитав Генрі Фін, коли порожні санки в'їхали в освіт багаття, і він побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось і споважніло.
Гайне підкинув дров у вогонь, і всі троє, вгорнені в укривала, присунулись до багаття. Укритий інеєм, Ілайджа з побілілими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд різдвяного діда, як його вбирають у Новій Англії.
— Пам'ятаєте ту велику ялину над річкою, що на неї ми сперли край помосту? — спитав він і коротко розповів про лиху пригоду. Велике дерево — здавалося б, іще таке міцпе, що простоїть не одну сотню років, — усередині, як виявилось, було трухле й ледве трималось корінням. Коли до тяги снігу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго підтримувану рівновагу, і воно тріснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста та своєю чергою порушивши рівновагу чотирьох чоловік і одинадцятьох собак із. силами довколишньої природи. Бо припаси всі загинули — до них допалися росомахи, а чого не з'їли, те порозтягали.