Коли Марко порівнявся з гуртком, очи його стрілися з очима того чоловіка. Цей звів угору задумане обличчя й глянув на нього блискучим зором, повним суму й страждання. І наче докору. Марко опустив свої очи, але відчув, як щось наче упало йому в душу й запекло.
"Невже ж це він, – подумав, глибоко вражений несподіваним явищем. – Невже ж це Середа, вчитель з-під Кам’яного, той самий, з яким він разом, ще хлопцем, вчився тут у початковій школі. Невже ж таки він", – не насмілюючись запевнити себе в тому, що то справді був "він", міркував Марко. І якось несамохіть спинився. Хотів наче щось крикнути та не крикнув чомусь. Не повернувся язик, не розкрилися губи, увірвалося наче щось у горлі. Зупинившись, озирнувся. І почув як клацнув замок на воротях, заскрипіла важка хвіртка кремезної брами та відчинилась. Як беззбройний переступив через поріг і зник десь за брамою. Як хвіртка знову заскрипіла, клацнула зубами, замкнулася. Як повернули назад озброєні, пішли у місто.
Нерішучими кроками дійшов він до своєї оселі й звалився на ліжко, наче тяжко втомлений. Намагався забути зустріч, перемогти враження іншими спогадами.
Надвечір був піднявся й хотів приступити до праці, до складання плянів. І не міг. Не міг зосередити думок на задуманій праці. Вони двоїлись, розбігались.
Його приваблювало подивитись на свій витвір, як це завше робив, будучи дома. Хотілося дістати надхнення для праці. Його штовхало до вікна, але разом з тим щось заважало зробити крок, щоб кинути зір на майдан. Він вагався. Але врешті переміг, зважився. Став коло вікна й пильно поглянув.
Сонце ховалось за обрій. Внизу розійшлись передвечірні, ледве помітні сутінки й поволі повзли вище. Дістали навіть горбини. Обгорнули вже собою перші поверхи будівлі. Лише на верхніх грало ще проміння. Пасмами падало на дах. Чудними, ріжнокольоровими іскрами відбивалося в склі, золотом, сріблом обливало його. Здавалось верхній поверх був огорнутий полум’ям, що стрибало по дахові й мурах, – вилося по вікнах, не руйнуючи їх.
– Чудесна робота, – проговорив захоплений Марко, але раптом відвернувся од вікна з перекрученим обличчям. Його погляд упав був на одно з вікон і зустрівся з тою ж самою людиною, що зустрів на майдані. Вона стояла коло вікна третього поверха, схиливши голову до шибки. Наче очима шукала когось.
Марко ухилився, зрозумівши, що можливість зустрітися з зором цієї людини й була тою причиною, яка відбирала у нього бажання поглянути у вікно.
Тихо ступаючи по підлозі, якось крадькома, зігнувшись, забрався у куток кімнати. Хотів позбутися враження, і не міг. Перед ним малювалась сама картина. Висока будівля, огорнута знизу передвечірніми сутінками, згори залита мільйонами іскор. А в третьому поверху її людина, з зором, устромленим на нього.
Щоб уникнути того зору, не бачити зовсім картини, він затулив руками очи й сидів довго, мовчазливо. Але чим довше залишався в такому стані, тим більшої яскравості набирав малюнок. Спочатку будівля видавалася без оточення й ґрунту. Наче пливла у повітрі, тихо та рівно. Потім спинилась. А разом з тим з’явились білі кремезні мури, залізна брама, високий ліхтар біля неї і людина з гострим, пронизуючим поглядом, повним суму й докору.
Марко відвів руки від обличчя, струснув головою, змагаючись розвіяти вражіння. Підвівся, швидким рухом дістався до вікна, спустив штору. Вперше за весь час свого перебування в оселі.
– Дурниці! – промовив штучним голосом. Чому власне приймати це все так близько на себе. Хіба він в цьому винний. Нехай дивиться… Він нічого не зробив шкідливого…
Засвітив світло. Порився у скриньці з ріжними речами, знайшов ілюстрований журнал "Ниву", почав перегортати. Розглядав малюнки, але мало розумів їх, бо не міг скупчити уваги. Тому через кілька сторінок не міг пригадати, що було на перегорнутих. Він бачив виразно лише високу будівлю з кремезними мурами і людину у третьому поверху. І як не змагався, щоб вона щезла з його уяви, скільки не перегортав сторінок журналу – нічого не міг зробити. Вона стояла перед ним непорушно, в незмінному стані, пронизуючи його своїми гострими очима.
Марко з ненавистю шпурнув журнал, підвівся з-за столу, почав швидко ходити з одного кутка кімнати до другого, повторюючи невпинно: раз, два, три. Потім зменшив кроки, став тихше ходити, наспівуючи ріжних пісень, молитов, то промовляючи вірші, які спадали йому на пам’ять. Спочатку проспівав нерішучим голосом, прислухаючись до згуків "Реве та стогне Дніпр широкий", після цього переказував молитву "Отче наш, коли є на небі – дай нам хліб". Потім раптом перейшов до арії "Он слишит райскіє напєви", промовляв "Вірую". Проспіване знову повторював, добавляючи нових пісень і молитов. Все це тяглося одно за одним. За молитвою – пісня, за піснею – вірш, потім молитва. Усе це зливалося в одну безперервну гаму згуків і слів. А Марко все ходив і в якомусь нестямному захваті механічно повторював слова, викидав тисячі згуків, наче змагався звільнитися разом з ними од чогось стороннього, що ніби застряло йому в горлі. Наче хотів заглушити якийсь чужий голос, що не давав йому спокою.
Утома поволі приборкала його. Спочатку вступила у ноги, сплутала їх, розійшлась по тілу. Опанувала його. Голова стала важкою, ноги кволими, згуки переривались частіше, робилися більше тихшими, недоладними. Нарешті спинилися зовсім.
Марко безсилий повалився на ліжко.
Дрімота змінило утому. Великими шматками густого павутиння спускалась згори, зо стелі кімнати. Падала на ліжко стелилась по підлозі, заволікала увесь простір. Врешті зовсім обступила Марка. Сховала його.
Але швидко, розтулюючи павутиння, з’явилась знову будівля. Марко вже побачив її.
Висока, кремезна, знизу в передвечірніх сутінках, зверху залита ріжнобарвним промінням. Сповзла наче з горба й стала унизу проти його оселі. Тільки на цей раз мала одно вікно. Замість численних вікон, що тяглися довжелезними рівнобіжниками від одного кута до другого – він бачив лиши одно – посеред фасаду. В ньому той самий чоловік. Випростав одну руку з мотузка до того довгу й тонку, що Марко наче ніколи не бачив такої. Простягнув її уперед, дістав аж до вікна його оселі. І якось швидко, несподівано підняв штору, опущену було з вечора. Став над вікном, очи у нього блищали, як дві свічки, засвічені серед мороку. Устромлені в Маркове обличчя – вони падали йому в душу, палили її. Він скорчився, підібгав ноги, натяг на голову ковдру. Причаївся. Хотів заховатися. Але з-під ковдри бачив блискучі очи, відчував пронизуючі погляди. Не міг довше лежати. Тоді висунув голову і тремтячим голосом запитав: