— Справа не в песимізмі і не в оптимізмі,— сказав я роздратовано,— а в тому, що у дев'яноста дев'яти з сотні нема розуму.
Бєлокуров прийняв це як натяк, образився й пішов.
III
— У Малозьомові гостює князь, тобі кланяється,— говорила Ліда матері, повернувшись звідкілясь і скидаючи рукавички.— Розповідав багато цікавого... Обіцяв знову порушити в губернському зібранні питання про медичний пункт в Малозьомові, але говорить: мало надії.— І, повернувшись до мене, вона сказала: — Вибачте, я все забуваю, що для вас це не може бути цікавим.
Я відчув роздратування.
— Чому ж нецікаво? — запитав я і знизав плечима.— Ви не бажаєте знати мою думку, але я запевняю вас, що це питання мене дуже цікавить.
— Справді?
— Так. На мою думку, медичний пункт у Малозьомові зовсім не потрібний.
Моє роздратування передалося і їй, вона подивилася на мене, примруживши очі, і запитала:
— Що ж потрібне? Пейзажі?
— І пейзажі не потрібні. Нічого там не потрібно.
Вона скинула рукавички і розгорнула газету, яку щойно привезла з пошти; через хвилину вона сказала тихо, очевидно, стримуючи себе:
— Минулого тижня померла від пологів Анна, а коли б поблизу був медичний пункт, то вона залишилася б жива. І пани пейзажисти, мені здається, повинні б мати якісь переконання щодо цього.
— Я маю щодо цього дуже певне переконання, запевняю вас,— відповів я, а вона закрилась від мене газетою, наче не бажаючи слухати.— На мою думку, медичні пункти, школи, бібліотечки, аптечки за існуючих умов служать тільки поневоленню. Народ обплутаний ланцюгом великим, і ви не рубаєте цього ланцюга, а лише додаєте нові кільця,— ось вам моє переконання.
Вона підвела на мене очі й глузливо посміхнулася, а я говорив далі, намагаючись з'ясувати свою головну думку:
— Не те важливо, що Анна померла від пологів, а те, що всі ці Анни, Маври, Пелагеї з рання до смеркання гнуть спини, хворіють від непосильної праці, ціле життя тремтять за голодних і хворих дітей, ціле життя бояться смерті і хвороб, ціле життя лікуються, рано марніють, рано старіють і помирають у бруді і в смороді; їхні діти, підростаючи, починають ту саму музику, і так минають сотні років, і мільярди людей живуть гірше від тварин — тільки заради шматка хліба, відчуваючи постійний страх. Увесь жах їхнього становища в тому, що їм ніколи про душу подумати, ніколи згадати про свій образ і подобу; голод, холод, тваринний страх, сила-силенна праці, ніби снігові обвали, загородили їм всі шляхи до духовної діяльності, якраз до того самого, що відрізняє людину від тварини і становить єдине, заради чого варто жити. Ви приходите до них на допомогу з лікарнями і школами, але цим не звільняєте їх від пут, а, навпаки, ще більше поневолюєте, бо, вносячи в їхнє життя нові забобони, ви збільшуєте число їхніх вимог, не кажучи вже про те, що за мушки і за книжки вони повинні платити земству і, виходить, дужче гнути спину.
— Я сперечатися з вами не буду,— сказала Ліда, опускаючи газету.— Я вже це чула. Скажу вам тільки одне: не можна сидіти склавши руки. Щоправда, ми не рятуємо людство і, може, багато де в чому помиляємося, але ми робимо те, що можемо, і — наша правда. Найвище і найсвятіше завдання культурної людини — це служити ближнім, і ми намагаємося служити, як уміємо. Вам не подобається, але всім не догодиш.
— Правда, Лідо, правда,— сказала мати.
У присутності Ліди вона завжди ніяковіла і, розмовляючи, з тривогою поглядала на неї, побоюючись сказати щось зайве чи недоречне; і ніколи вона не заперечувала їй, а завжди погоджувалась: "Правда, Лідо, правда".
— Мужицька грамотність, книжки з жалюгідними напучуваннями й примовками і медичні пункти не можуть зменшити ні неуцтва, ні смертності, так само як світло з ваших вікон не може освітити цього величезного саду,— сказав я.— Ви не даєте нічого, ви своїм втручанням у життя цих людей створюєте лише нові потреби, новий привід для праці.
— Ах, боже мій, але треба ж робити що-небудь! — сказала Ліда з досадою, і з її тону було помітно, що мої міркування вона вважає нікчемними й зневажає їх.
— Треба визволити людей від тяжкої фізичної праці,— сказав я.— Треба полегшити їхнє ярмо, дати їм перепочинок, щоб вони не все своє життя проводили біля печей, ночов і в полі, але мали б також час подумати про душу, про бога, могли б ширше виявити свої духовні здібності. Покликання кожної людини в духовній діяльності — у постійному шуканні правди й сенсу життя. Зробіть же для них непотрібною грубу, тваринну працю, дайте їм відчути себе на волі і тоді побачите, яке, по суті, глузування ці книжки й аптечки. Якщо людина усвідомлює своє справжнє покликання, то задовольнити її можуть тільки релігія, науки, мистецтва, а не ці дрібниці.
— Визволити від праці! — посміхнулась Ліда.— Хіба це можливо?
— Так. Візьміть на себе частину їхньої праці. Коли б усі ми, міські і сільські жителі, усі без винятку, погодилися поділити поміж собою працю, яка витрачається взагалі людством на задоволення фізичних потреб, то на кожного з нас, може, припало б не більше двох-трьох годин на день. Уявіть, що всі ми, багаті й бідні, працюємо тільки три години на день, а решта часу в нас вільна. І уявіть до того ж, що ми, щоб ще менше залежати від свого тіла й менше працювати, винаходимо машини, які замінюють працю, ми намагаємось скоротити кількість наших потреб до мінімуму. Ми загартовуємо себе, наших дітей, щоб вони не боялись голоду, холоду і ми не тремтіли б завжди за їхнє здоров'я, як тремтять Анна, Мавра й Пелагея. Уявіть, що ми не лікуємось, не тримаємо аптек, тютюнових фабрик, гуралень,— скільки вільного часу в нас лишається, кінець кінцем! Всі ми спільно віддаємо цей надмір часу наукам і мистецтвам. Як іноді селяни миром лагодять шлях, так і всі ми спільно, миром, шукали б правди й сенсу життя, і — я певний у цьому — правду було б відкрито дуже швидко, людина позбавилася б цього постійного, нестерпного, гнітючого страху смерті і навіть самої смерті.
— Проте ви суперечите собі,— сказала Ліда.— Ви кажете — наука, наука, а самі заперечуєте письменність.
— Письменність, коли людина має можливість читати тільки вивіски на шинках та зрідка книжки, яких не розуміє,— така письменність тримається вже з часів Рюрика, гоголівський Петрушка давно вже читає, а тим часом село, яке було при Рюрику, таке й залишається до цього часу. Не письменність потрібна, а воля для широкого вияву духовних здібностей. Потрібні не школи, а університети.