Сенатор засміявся, і Тоні потягла його назад до столу.
– Тут телеграми, Томе… звичайно, тільки перші, особисті, від родичів. Телеграми від клієнтів надходять до контори…
Вони розпечатали кілька телеграм: з Гамбурга, з Франкфурта, від пана Арнольдовна та його родини з Амстердама, від Юргена! Крегера з Вісмара… Раптом пані Перманедер спаленіла.
– Він по-своєму все-таки добра людина, – мовила вона й передала братові щойно розпечатану телеграму. На ній стояв підпис: Перманедер.
– Але час не жде, – мовив сенатор, клацнувши покришкою годинника. – Я хочу чаю. Може, й ви вип'єте задля товариства? Бо потім у домі стане, як на ярмарку…
Іда Юнгман дала Герді якийсь знак, і та затримала сенатора:
– Хвилинку, Томасе… Ти знаєш, що Ганно йде зараз на урок… А він хотів би прочитати тобі вірша… Ходи, Ганно. Уяви собі, що тут нікого немає. Не хвилюйся!
Малому Йоганнові доводилося навіть на канікулах, – бо в липні були літні канікули, – брати приватні уроки з арифметики, щоб не відставати з цього предмета від свого класу. Десь у передмісті святої Гертруди в душній кімнаті, де не вельми приємно пахло, на нього чекав учитель з рудою бородою і брудними нігтями, щоб втовкмачувати йому в голову злощасну таблицю множення. Але спершу Ганно мусив продекламувати татові вірша, якого він разом з Ідою старанно вивчив на своєму "балконі"…
Він стояв, спершись на рояль, у копенгагенському матроському костюмчику з широким полотняним коміром та білою вставкою і в краватці, зав'язаній товстим моряцьким вузлом, схрестивши тонкі ноги й трохи відвернувшись, у позі, сповненій несміливої і несвідомої грації. Два чи три тижні тому йому обрізали довге волосся, бо в школі з нього глузували не тільки учні, а навіть учителі. Проте голова Ганно однаково вся була в густих м'яких кучерях, що спадали аж на скроні й на тендітне чоло. Повіки в нього були опущені, довгі темні вії нависали над синюватими тінями під очима, а стиснені вуста ледь кривилися.
Він добре знав, що станеться. Він заплаче і не зможе докінчити вірша, від якого в нього стискається серце не менше, ніж у неділю в Маріїнській церкві, коли органіст пан Пфюль грає якось особливо урочисто й проникливо… Заплаче, як завжди, коли від нього вимагають, щоб він показав своє вміння, коли його екзаменують чи перевіряють його здібності й самовладання, що так любить робити тато. Краще б мама була не нагадувала йому про хвилювання! Вона хотіла підбадьорити його, а вийшло ще гірше. Він це відчуває. Тепер усі стоять і дивляться на нього. Бояться, що він заплаче… То хіба ж можна не заплакати? Ганно підняв вії, намагаючись зустрітися очима з Ідою, що перебирала на грудях ланцюжок від годинника й журно, на свій манір, кивала йому головою. Його пойняло нездоланне бажання притулитися до неї, віддатись під її опіку, нічого не чути, крім її низького голосу, що заспокійливо казав би йому: "Годі тобі, Ганно, дитино моя, не будеш ти читати ніяких віршів…"
– Ну, ми слухаємо, синку, – коротко мовив сенатор.
Він сів у крісло біля столу й чекав. І навіть не всміхнувся, був ще неприступніший, ніж завжди за таких обставин. Поважний і суворий, він, звівши одну брову, міряв постать малого Йоганна пильним, ба навіть холодним поглядом.
Ганно випростався, погладив рукою поліроване дерево рояля, несміливо обвів поглядом присутніх і, трохи підбадьорений ласкою, що світилася в очах бабусі й тітки Тоні, проказав тихим, глухуватим голосом:
– Уланд, "Недільна пісня пастуха".
– Е, голубе, це не те! – вигукнув сенатор. – Не годиться спиратися на рояль і згортати руки на животі… Стій вільно! І говори вільно! Це основне. Стань он там між завісами! Тепер підведи голову… а руки спокійно опусти…
Ганно став на порозі їдальні й опустив руки. Він слухняно підвів голову, але вії опустив так низько, що очей не було видно. Мабуть, вони вже були повні сліз.
– "Сьогодні божий день…" – проказав він зовсім тихо, а тому ще суворіше пролунав батьків голос, що перебив йому:
– Починати треба з поклону, синку! І голосніше. Ану, ще раз! "Недільна пісня пастуха"…
То було жорстоко, і сенатор добре знав, що відбирає в дитини останню крихту сили й витримки. Але треба, щоб хлопець умів постояти за себе! Не давав збити себе з пантелику! Був мужній і непохитний…
– "Недільна пісня пастуха", – знову сказав він невблаганно й вимогливо…
Але Ганно вже знесилів. Він звісив голову на груди, а білою, в блакитних жилках ручкою, що виглядала з темно-синього, вузького внизу рукава матроски з вишитим якорем, судомно вчепився в завісу.
– "Я сам-один в широкім полі", – спромігся ще проказати він і остаточно здався. Його опанував настрій вірша. Від безмежного жалю до самого себе голос йому урвався, і з-під він нестримно ринули сльози. Він раптом затужив за тими ночами, коли був трохи хворий, мав застуджене горло, невеличку гарячку й лежав у ліжку, а Іда приходила, давала йому напитися й лагідно клала свіжий компрес на чоло… Ганно похилив голову набік, поклав її на руку, що вчепилася у завісу, й захлипав.
– Ну, з такого читання мало радості! – суворо, роздратовано сказав сенатор і підвівся. – Чого ти плачеш? Треба плакати над тим, що навіть такого дня, як цей, ти не можеш здобутись, на силі, щоб потішити мене. Ти що, дівчинка? Що з тебе вийде, як ти й далі будеш такий плаксивий? Чи ти думаєш завжди заливатися слізьми, коли тобі доведеться виступати перед людьми?.. "Ніколи, – розпачливо думав Ганно, – ніколи я не виступатиму перед людьми!"
– Поміркуй до обіду про те, що я тобі сказав, – докінчив сенатор і рушив до їдальні, а тим часом Іда Юнгман, ставши на коліна біля свого вихованця, витирала йому очі й лагідно докоряла.
Сенатор почав швидко снідати, а мати, Тоні, Клотільда й Христіан пішли додому. Сьогодні вони разом з Крегерами, Вайпшенками і дамами Будденброк мали ще обідати тут, у Герди, а сам сенатор, хотів він того чи ні, мусив бути присутній у Ратушній пивниці, але сподівався, що не засидиться там до ночі і застане ще їх у себе вдома.
Він випив гарячого чаю з блюдця біля оздобленого вінками столу, похапцем з'їв яйце і вже на сходах кілька разів затягнувся цигаркою. Гроблебен, у вовняному шарфі на шиї, дарма що було літо, з черевиком, насуненим на ліву руку, і з щіткою в правій руці, з довгастою краплею під носом, рушив передпокоєм назустріч господареві й стрів його там, де починалися парадні сходи й де стояв на задніх лапах ведмідь, тримаючи тацю на візитні карточки.