1905
ПІСНЯ СЛІПИХ
(Етюд)
Дайте сліпим, дайте незрячим,
Дайте.
Дайте покараним праведним Господом,
Дайте.
Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило…
Ой, до труни ж ми його не побачим…
Дайте сліпим, дайте незрячим.
Риплять вози, і ржуть коні,
Шумлять люде, як ті ріки.
То-то дива на ярмарку,
То-то дива буде!
Шумлять люде,
Як ті ріки.
Ми тільки плачем —
Бідні каліки…
Плачем, не бачим…
Дайте сліпим,
Дайте незрячим.
1908
"ПОСТАВТЕ КЕЛИХИ І ОРГІЇ СПИНІТЬ…"
Поставте келихи і оргії спиніть,
Вінки з голов своїх заквітчаних зірвіть
І тихо в траурах схиліться на коліна:
Вона в труні лежить, прекрасна Україна,
Лежить, немов жива, ще тепла на столі,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поставте келихи і голови схиліть,
І журно з співами за марами ідіть,
Бо диких оргій вам простить вона не схоче…
І ледве ви вночі розкрили б очі,-
Як в білім савані угледіли б її,
З стражданням на устах і кров’ю на чолі.
1908
"ЄСТЬ КВІТИ ТАКІ, ЩО НІКОЛИ НЕ КВІТНУТЬ…"
Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть,
Що завжди сумують з слізьми на очах,
Гойдаються журно і плачуть по сонцю,
І дивляться в небо з докором німим.
А вигляне сонце, засяє над світом,
Вони усміхнуться крізь смуток йому
І важко зітхають, і тихо шепочуть:
"Ах, сонце! чому ти раніш не зійшло?!"
І ти, моя квітко, тим квітам подібна…
Глянь,— прапори мають в народних руках,
І дзвони сміються і волю вітають,
А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш.
1907
ТАЙНИ НОЧІ
Тихше, тихше! Не диши!
Нас почують комиші…
Розлетяться, зникнуть чари,
І потонуть ненюфари.
Глянь сюди,— стрункий комиш
Осоку стиска міцніш
І, облесливий, шепоче
Про її літа дівочі.
Притулися! Вгледять нас…
Чуєш? — пісня полилась…
Ти не бачиш, хто виводе?
Не вставай: примітять води…
Зашуміла десь трава…
Ах! Русалка виплива…
Вся в каміннях, в сріблі, в росах,
І лілеї білі в косах.
Тихше, тихше! Не диши!
Щоб не чули комиші,
Не розвіялися чари,
Не втонули ненюфари.
Краще стань лозою ти
І на березі рости.
Я ж в комиш перероблюся
І до берега схилюся…
Ти — лоза, а я — комиш,
Будем дихати вільніш
І нікого не злякаєм
Більше в цім раю безкраїм.
1907
"ВИЙДИ! ЩЕ СРІБНІЇ ШАТИ…"
Вийди! Ще срібнії шати
Зоряна ніч не зніма,
Цвіт осипають гранати,
Вітер на травах дріма.
Сонні шепочуть платани,
Хвилі колишуть піски,
Ходять по горах тумани,
Слухають гірні казки.
Вийди, щоб сонце стрівати,
Вдосвіта зорі гасить,
Скуті серця розкувати,
З ранком їх радісно злить.
1908
"ОЙ БУЛА НА СВІТІ ТА УДІВОНЬКА…"
Ой була на світі та удівонька,
Трьох синів мала,
Ночі не спала,
Їх доглядала,
В чистім любистку синів своїх милих купала.
Що один з трьох синів звавсь Івашечко…
Бога не боявся,
Хати відцурався,
До панів найнявся,
Килимом під чоботи панські послався.
А що другий син звавсь Василечко…
Він потиху встав,
Скриню розрубав,
Скарби всі забрав,
Матір свою рідну, неньку свою бідну обікрав.
Щонайменший з трьох синів був Незнаїчко…
Стріли його люди,
Розкололи груди,
На очі наклали полуди…
Ніколи ж він світу Божого бачить не буде.
Прийшла мати до Івашечка,
Голодная стала,
До вікна припала,
Плакала, ридала,
Руки свої схудлі простягала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
"Моя хата скраю,
Я тебе не знаю,
Іншу матір маю.
Її пою, її кормлю, її доглядаю".
Прийшла мати до Василечка.
Голодная стала,
До дверей припала,
Плакала-ридала,
Василечком ріднесеньким сина узивала.
Вибіг синок, кричить, сердиться:
"Моя хата скраю,
Василя не знаю,
Інше ім’я маю,
Себе кормлю, себе пою, про себе я дбаю".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой додому вдова повернулася,
На землю упала,
Коси собі рвала,
Життя проклинала,
До сина свого, до найменшого промовляла:
"Ходім, сину мій, ходім, синочку,
Зігнімось, як лози,
Станем на дорозі,
На лютім морозі,
Може, хто з прохожих зглянеться на наші сльози".
Ідуть вони, тужать, степом, селами…
На їх голосіння
Дають їм каміння,
Лушпиння з насіння.
Велике ж твоє, Праведний, терпіння.
1908
"ДОЛИНИ СПЛЯТЬ, А Я НА ГОРАХ…"
Долини сплять, а я на горах
Один на цілу ніч стою,
Шукаю в небі, в добрих зорях
Зорю недобрую свою.
Шукаю я, щоб їй віддати
Назад усі дари її,
І тут, на горах, заридати,
І сльози виплакать свої.
1908
"ПРОДАВАЙ ЧУЖИНЦЮ ХАТУ…"
Продавай чужинцю хату,
І вітряк, і двір…
Сам іди кудись на страту
В проклятий Сибір…
Хай прощаються і плачуть
Дітоньки малі,
Бо вони вже не побачать
Рідної землі.
Як сховаєш ти в могилу
Жінку і діток,
Сам ти прийдеш через силу
В рідний свій куток.
Станеш ти, на кий схилившись,
Глянеш на свій двір
І, невтішними залившись,
Проклянеш Сибір.
1906
"ТИ НЕ ДИВУЙСЬ, ЩО В’ЯНУТЬ КВІТИ…"
Ти не дивуйсь, що в’януть квіти,
Як сонце дивиться на них,-
У кого ж стане сил стерпіти
Вогонь очей його палких?..
Ти не дивуйсь, що гаснуть зорі,
Як зійде ранок золотий,
Що хвилі ніжні і прозорі
Змивають берег кам’яний.
Ти не дивуйсь, що ніч п’яніє
І день тріпоче по весні,
Що бідне серце в грудях мліє,
Як вгледе щастя уві сні.
Ти не дивуйсь, що я тобою
Став марить ночі й цілі дні,-
Була ти сонцем, і весною,
І сном, і хвилею мені.
1906
"ВМИРАЄ ДЕНЬ В ВЕЧІРНІЙ ЧАС…"
Вмирає день в вечірній час,
Пташки у ірій одлітають,
Спадає листя восени,
І квіти одцвітають.
Не винна ти… Покинь журбу,
Не плач, що розлюбила…
Усе мина, усе в житті
Чека своя могила.