Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить…
Ти важко спиш і мариш боєм щасним,
А ворог твій змією вже сичить…
Тебе взяли… Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча.
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,-
Його рука не випусте меча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Народе мій! і ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О орле мій, мій велетню крилатий,
О лицарю, покараний за сон!..
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
І що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая,1
Без гордих дум, без честі і ім’я?!
1908
"РОЗКВІТЛУ ПАПОРОТЬ ШУКАЄШ ТИ В ЛІСАХ…"
Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах,
І вся ідеш в крові, і вся ідеш в сльозах…
А я, пригнічений журбою,
Іду поодаль за тобою.
О бідна ластівко! з залізом скутих крил…
Я знаю,— ти впадеш без віри і без сил,
А я в розпуці серед гаю
Тебе в могилі поховаю.
1909
"СВІТАЄ… НІЧ ПОВОЛІ ТАНЕ…"
Світає… ніч поволі тане,
Чорніє ліс, сіріє поле,
І скоро красне сонце встане!..
Моє ж не встане більш ніколи…
В душі останній промінь гасне,
Як чорний ворон, ніч літає,
А сонце, чисте і прекрасне,
Крізь сльози усміх посилає.
1908
"НЕ БЕРІТЬ ІЗ ЗЕЛЕНОГО ЛУГУ ВЕРБИ…"
Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лузі в пустелі…
І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона засумує в долині
І засохне в воді від палкої жаги.
І нудьги по далекій вершині.
1907
"НЕ ЗАШУМЛЯТЬ СТОЛІТНІ ВЕРБИ…"
Не зашумлять столітні верби,
Не зашумлять…
Не зацвітуть пожовклі луки,
Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
Повік, повік…
Не підем ми волошки рвати
Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
І серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
Сліпий іду…
Дурна надія мене тернами
Кудись веде.
1908
"В КРАЇНІ МЕРТВІЙ І БЕЗПЛОДНІЙ…"
В країні мертвій і безплодній,
В країні зради і пітьми,
Забутий Богом і людьми
Сумує жертвенник народний.
Травою слід заріс до нього,
Віки вогонь вже не горить,
І ладан вгору не курить,
І перед ним нема нікого.
Де ж ви в сей час страшний вмирання?!
Чому молитись не йдете,
І жертв богам не кладете,
І не шепочете благання?
Чи в вас в пітьмі посліпли очі,
І ви не бачите мети,
Чи сил немає в вас іти,
Чи жити з вас ніхто не хоче?
Вам чути хід кінця страшною?
Ось він іде, біжить, біжить…
Востаннє,— жертвенник дрижить…
Впаде! впаде! скоріш до нього!
1908
НА ЧУЖИНІ (ПІСНЯ)
Ой чого ти, тополенько,
Не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку
Хилиш-гнеш?
Чом з вітрами-парубками
Не шумиш?
А засмучена-засмучена,
Мов з нелюбим заручена,
Все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки
Скажеш ти:
"Ой хмаронько, ой чаронько,
Не лети.
Зірви з мене це листячко,
Це листячко-намистечко
Без краси.
У рідную годиноньку,
На милую Вкраїноньку
Віднеси".
1908
"В МІЩАНСЬКІЙ ОДІЖІ І В РІДНОМУ ВІНКУ…"
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
Занесена сюди бозна-відкіль вітрами,
Дивується вона чужинному танку
І слухає "кек-вок", сховавшись між служками…
О Україно-мати! Зглянься, захисти,
Прости свою дочку безтямну і зрадливу,
Пошли ти янгола любовно одвести
Від круч дитя твоє сліпе на рідну ниву.
Мовчиш?.. Не йдеш спасти свою дочку?..
Ах, ти сама стоїш від рана і до рана,
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
І слухаєш "кек-вок", розхристана і п’яна.
1908
"ІДІТЬ! НІХТО ВАС НЕ СПИНЯ…"
Ідіть! Ніхто вас не спиня,
Ідіть із ночі в сяйво дня.
Ідіть із мертвої пустелі
В краї зелені і веселі.
Ідіть,— ніхто нас не спиня.
Але ви тихо, тихо йдіть,
Сліпого лева не будіть,
На його навіть не дивіться,-
Йому страшне щось зараз сниться…
Ви тихо, тихо з ночі йдіть.
Вві сні він голову підвів
І ніби Божий світ уздрів…
Погляньте! плачуть мертві очі,
І струмінь сліз граніти точе…
О, що він в сні своїм уздрів?
І знову ліг… і важко спить…
Ще раз зітхнув… постійте мить…
Заснув, заснув… ідіть, не бійтесь.
Пройшли?! Тепер кричіть і смійтесь.
Далеко він і важко спить.
1908
РАНО-ВРАНЦІ
(В Криму)
Зайнялися гори! В золоті каміння,
В полум’ї граніти і в диму гаї,
А на хмарах грає сонячне проміння,
Грає і дарує усміхи свої.
І проснулись хмари, і всміхнулись світу,
І всміхнулись небу, морю і землі…
І знялися легко, з усміхом привіту,
І поволі зникли, і розтали в млі…
Випливло і сонце! — все — любов і ласка!
Обняло всю землю сяйвом і теплом…
І, здавалось, щастя, чарівне, як казка,
Має над землею райдужним крилом.
1906
"ЛИВСЯ СПІВ КОЛИСЬ У МЕНЕ…"
Лився спів колись у мене,
А тепер я сльози ллю…
Про журбу мою співати
Доручив я солов’ю.
Все втонуло в пісні-морі,
Все забулось, як вві сні…
Тільки ти, далека зоре,
Рівно сяєш в вишині.
1908
"ЄСТЬ ДИВНІ ЛІЛЕЇ, ЩО, ВРАНЦІ РОДИВШИСЬ…"
Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись,
Надвечір уже умирають…
Я бачив їх трупи… Стоять, як зомлілі,
І руки кудись простягають.
Родився я ранком, та нагло погас він,
І стало і сумно, і темно…
І ось,— уже роки в пітьмі я блукаю
І смерті чекаю даремно.
1905
"НАРОД, ЯК МЕРТВИЙ, СПИТЬ БЕЗ СНІВ…"
Народ, як мертвий, спить без снів,
А я на лірі граю
І вас, нудьгуючих панів,
Піснями розважаю.
Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні,
І скрізь мерці і труни.
Ні! Хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І нею з гір мерців будить
І Україну бідну.