Він ніяково відповів, що вони ще не зважились.
Але на сільському майдані з усіх хат повиходила така сила розбурканого люду, що перед цими величезними сходинами старі Буателі кинулись тікати. Антуан, ображений і обурений, велично виступав під руку з приятелькою, супроводжуваний здивованими поглядами роззяв.
Він розумів, що все скінчено, що надії вже нема, що він не одружиться з негритянкою; вона теж це розуміла, і, підходячи до ферми, вони обоє заплакали. Повернувшись додому, вона знову скинула сукню, щоб допомогти матері цо хазяйству. Вона ходила за нею скрізь: у молочарню, в хлів, у курник, бралася до найважчої роботи, весь час повторюючи: "Дозвольте я те зроблю, пані Буатель". Увечері стара, зворушена, але невблаганна, мовила синові:
— Що й казати, вона добра дівчина. Шкода, що така чорна, їй-право, надто вже чорна! Я ніколи до неї не звикну, хай собі їде назад, надто вже вона чорна!
І Буатель-син сказав своїй приятельці:
— Вона не згодна, каже, що ти надто чорна. Доведеться тобі поїхати. Я проведу тебе до залізниці. Та нічого, не сумуй. Я ще побалакаю з ними, як ти поїдеш.
Він провів її на станцію, все ще намагаючись подати їй надію; підсадив, поцілувавши, у вагон і довго дивився поїздові вслід розпухлими від сліз очима.
Даремно він благав старих — вони так і не згодилися.
Розповівши до кінця цю історію, яку знала вся округа, Антуан Буатель щоразу додавав:
— Відтоді в мене ні до чого серце не лежало. Всяка робота падала мені з рук, і от я й став золотарем.
Йому говорили:
— А все-таки ви одружилися.
— Воно-то так, і я не можу сказати, щоб моя жінка мені не подобалась, бо я з нею мав чотирнадцятеро дітей, але це все не те, де там! Бо, бачите, та, моя негритянка, тільки було гляне на мене, так мене немов щось угору підносить.