Потім між головами виростають руки з проханням дати слово. Почали обговорювати. Порядок денний зборів був подібний до снопа, якого молотять на току, вибивають його, товчуть, витрушують і лишають що найпотрібніше. Наприкінці виступила Діна. Труснула своїм чубом, мигнула мідними очима, зробила висновок і ніби забила цвяха всьому тому що говорилось і обговорювалось.
Молодь, жива, бадьора, проспівавши "Молода гвардія", розходиться. Оточують стінну газету, тільки що вивішену. Скупчилися коло неї, як бджоли коло матки, кожен з усмішкою, кожен чогось радіє…
Кароліна зачарована. Дуже їй подобається стінна газета. Ач, як чудово змальовано Надю: йде-шкутильгає, підборіддя аж по землі волочиться, а вона тримає в руці величезну голку й коле нею робітницю, щоб підвищувала продуктивність праці.
— От чорти, — каже, усміхаючись, Надя, заглядаючи на газету через голови молоді. — Хто ж то так одпоров, га? — Надя наче не злиться, сміється, але їй ніхто не вірить. Всі дивляться на карикатуру й на Надине справді велике й довге підборіддя. А от Діну змальовано краще. Стоїть перед червоноармійцем і дає йому в ім'я виробництва більшу за себе будьонівку. Із очей у Діни жовте проміння сиплеться, а груди більші, ніж вона вся.
Діна штовхає Кароліну.
— Ну що, як? Подобається тобі газета?
— Та звичайно, що й казати.
Дужки брів у Кароліни на переніссі збіглися. Усмішка зникла. Вова. Ах, як їй боляче згадувати. Але дурниця… на чорта він їй. Вона тепер на нього й не гляне. Дурити… Ні! Цього вже не буде.
І біжать дні на виробництві в шумі, в гуркоті машин, надвечір стомлюються, тануть, а тоді знов біжать.
Діна сьогодні незадоволена. Рожеве, кругле лице нахмурилось, і тільки дитячі куточки губ зраджують Дінину серйозність.
— Карочко, треба взяти себе до рук. Дивись, тобі вже доручили шити сорочки, тебе вже ухвалили в кандидати до комсомолу, а ти завжди коники викидаєш. То два дні тебе нема на роботі, то під час роботи на цілу годину кудись зникаєш… Карочко, обіцяй мені поправитися.
— Пробач, Діночко… — Карочка колупає під нігтями й, соромлячися Діни, похнюплює голову, — пробач… Даю слово. — А за 10 хвилин після цього вибігає з майстерні. Вона побачила в вітрині Вову.
Вова одкликає Кару набік, щоб не побачила Діна, говорить їй багацько м'яких лагідних слів, тисне руку, зазирає глибоко в вічі й усміхається своїм довгим тонким обличчям. Яка Каруся стала інтересна, далеко краща, ніж була… Ах, як Вова за нею скучає, їм треба неодмінно побачитись. Неодмінно. Хоч і сьогодні. Сьогодні ввечері. Кароліна дуже любить Вову? Тоді хай вона Діні не каже. Вова Діну зовсім не любить. А коли Кароліна хоче, то Вова Діну забуде і назавше. Навіки, навіки полюбить Карочку… Кароліна молитовно дивиться в собаче Вовине обличчя і млосно до нього тулиться.
IX
У Фатіми чудовий настрій. До неї сьогодні прийде один розтратник. Так. Він мусить прийти сьогодні. Він уже два дні гуляє. До ревізії ще далеко. Він гуляє. Фатіма ляснула в долоні, роздяглась, облилась одеколоном, зробила зализану зачіску по-французькому, почистила червоні довгі нігті й причепурилась. Одягла шовкову зелену сукню, панчохи "Вікторія" й лакові туфлі з дуже гострими носками. Фатіма не пудрилася. До її носа з маленьким горбиком, до брів, що зігнулись над носом, як крила чорного ворона, йшов саме такий колір, як у неї, — матовий. Проте губи фарбовані. Губи, як кров. Тоненькі, рівні губи, як дві живі стьожечки, то стуляються міцно, то розходяться, то розтягаються, то збираються бантиком. Дзвоник.
— Ага. Він. — Фатіма тисне кнопку на столі. Увійшла з набожним виглядом служниця. Фатіма лежить на канапі, склавши ногу на ногу, грається димом цигарки й, не дивлячись на служницю, наказує їй.
— Спитай хто. Якщо Вова, не впускай. Скажи, що мене нема. — Служниця покірно вклоняється й виходить.
Входить Беля.
— А, Белочка! Яка я рада! — Фатіма обіймає Белочку, цілує, як і раніш. Як тоді після довгої розлуки. Беля прийшла, значить, щось надумала, значить, усе ж таки рішила послухати Фатіму. Фатіма цього певна. Вона усміхається, грає куточками губ і зазирає Белі в вічі своїми чорними лаковими кружальцями. Беля сідає на канапу, кидає легенько свого біленького капелюшка, важко зітхає, закусивши губу. Її кругленькі груди високо здіймаються і падають. Фатіма підсунула собі крісло, сіла біля Белі, високо закинувши ногу за ногу, і взяла зі столу другу цигарку.
— Що в Белі чувати? Які зміни, що рішила?
— Нічого, — махнула крученими брівками, — життя погане!
— Ну, і що далі? Що вживається для того, щоб життя було не погане?
— Нічого.
— Так-таки нічого. Навіть так. Невже тобі подобається погане? — Фатіма говорить суворо.
— Ах, не питай, Фатімо. Сама знаєш. — Беля зчепила пальцями руки. Потім, наче хоче їх розірвати, розчепила їх і кинула в обидва боки, як непотрібні, й заходила головою у всі боки, шукаючи якогось порятунку. Не найшовши його, схилила голову на коліна й заплакала.
— Оце вже мені не подобається, — сказала Фатіма, затягнувшись димом. — До мене зараз дорогий гість прийде, а ти нюні розпустила. Між іншим, Белю, твій перший чоловік. Приведи себе до порядку. — Беля підвела на Фатіму все в сльозах лице й тихо сказала:
— Ні, я піду. Я до тебе в іншій справі.
Почувся дзвінок, і Беля не доказала.
Увійшов Джонатан Свіфт. Він навіть не привітався. Кинув величезного картуза в клітку на канапу й заговорив до Белі:
— Я вас десь бачив… Ви, слухайте, де я вас бачив?
— Ви познайомтеся раніш, — сказала Фатіма, — а тоді будете балакати… Що це ви? Де це ви? Оце, Белю, поет Джонатан Свіфт, а це, Джонатане, моя сестра, Беля. Цікава, га?
— Га-га-га-га, дуже приємно…
Беля почервоніла й сказала:
— Я вас знаю.
Свіфт аж прояснів. Жабині очі засвітилися.
— Знаєте? Читали мої твори?
— Ні, я вас бачила в кабінеті Галана. Ви там просили п'ять карбованців.
— Це тоді, як він вас виганяв? Пригадую.
— Так. Я хотіла з вами побалакати з приводу цього. Може б, ви в газету статейку про це написали?
— О, це чудово, кажіть. — Свіфт виймає блокнота й готується записувати.
— Слухайте, Свіфте, — ображено гукнула Фатіма. — Ви повернулись до мене спиною й забули, що я тут сиджу. Мені ж сестри не видно. Мені це не подобається.