— А що тобі Євдоха сука? Як відьму костура...
— Ого! З копита. Зноз засвербіли руки. Та я витримав натиск. Марина змякла.
— О-о, та Євдоха. Сволоч вона от що... бовхнула і знов затихла. Могильні хробаки заворушились. Тьма вечора цідилася крізь брудні тахлі, які вже грузли в ній. Павза.
— Втекла вона... Знов бовтали її слова, мов камінь у тиху воду.
— Втекла? Чого втекла?...
— Вчора втекла... Не знаю, не ночувала дома.
— А я хотів почути її спів.
Це ніби загачило Марину за живе.
— У-у-у! Заспівала! Заспіва-а-а-ла! Прокляті!... Обличчя її ховала тьма, але уявляв його собі.
— Та псюка співати-ме... Го-о-о! Там у каменоломі... Забили сволочі...
Чути шкребіт пазурів, шамот якийсь і купа лахів звалилась. Стало тихо. Могильні хробаки заворушились мляво і поповзли до свого трупа. Бррр!... Задушний сморід загойдався. Я вийшов.
Я побіг геть у поле...
В обличчя свіжим, ніжним подихом дихнув мій безмежно юний край. Його безконечна даль лежала мер-: твим, неоглядним плесом, ніби застигла кров, вибита вульканом з глибин земного серця. Захід — кришталева чара, наповнена вщерть старим вином, що піниться і виграє сторадужними барвами вечірної заграви. Ген, ген даль... А в далі тій по крівянсму плесі, у чорній тіні, що кинула земля, сховавши сонце, жовто-горячі лілії стинають стрункі свої шиї, втоплюючи заросяні й напудро-вані голівки в червоне вино заграви. О лілії мої! О, пийте, пийте те старе вино з кришталевих чар. Воно віллє у ваші жили міць і ваші ніжні стебельці оберне в крицю.
Минув порожнє, як пустиня, поле, в далі смоляна смуга лісу і я, як криголом, як міна, мчу в її вязкії стіни. Загруз. Здавалося, що та густа тьма, яку відчував не тільки зором, але й кожним міліметром своєї поверхні, повзла повз мене гнітючо, ніби плин липкий, який позмягчував моє пружне тіло глибоко, аж до шпіку костей.
І лящали хоралом диким соловії, яких тут ряско, як і листя... Мов міліони бомбометів, метали блискавки, що літали в тьмі глибокій, кресали іскри зі стовбурів танцюючих дерев. Вони, мов тарани, громили мою бронь і рвалися повінню в нутро. А я гармонія, акорд, орган... Натомість гулко геть котилася пущею луна, уносячись у даль, у вир де клекотіла... Жорстоко клекотіла. Здається кожний лист бренів і кожна галузка грала. ї от на тлі такої сцени, я бачу знов...
Ні... але... Ні, даруйте... Не про хрести співати тут... Моя спіжева дівчина, мов метеор... Моє чоло горить, я захоплююся, забуваюсь... Я хотів не те сказати, та да-, руйте...
Вона лиш перший раз пішла в тюрму таки за свого пса, вбитого жандармами.
Бо не хотіла їм того дарувати!