Наталя Павлівна (тихо). Досю! Дайте води татові...
Карпо Федорович. Нічого, то я так... Знаєте... (Винувато посміхається, витирається полою). Може^ стомивсь чи бог його знає... Звиніть мене, господа... що побез-покоїв старий.
Дося. Випийте води, тату...
Карпо Федорович. Спасибі, дитино, я не хочу пити... Я вже краще їстиму...
Андрій Карпович. От і чудесно! (Одкидається на спинку стільця).
Наталя Павлівна (голосно, тривожно). Адю!
Андрій Карпович. Нічого, Тасю, нічого.
Наталя Павлівна (хутко встає, підходить до нього, бере за голову, швидко тре пальцями виски й лоба). Адю, Адю, спокійніше... Хороший, спокійніше... Ну-ну, не треба. Не треба... Води, Досю... Ах, який же бо ти... Ну, от легше... На, випий... (Андрій Карпович п'є й тихо посміхається).
Тось (раптом встає). Вибачайте, панове... Я згадав... У мене одна справа. Я забув... Я мушу йти. Прощайте...
Наталя Павлівна (різко). Тосю! Мені здається, що...
Т о с ь. Я не можу! Дуже важна справа. Прошу вибачить мене. (Хапає шапку й хутко вибігає).
Андрій Карпович (слабо). Що з ним таке?
Наталя Павлівна. А! Забув якусь справу... Якийсь ґедзь уже вкусив...
Андрій Карпович (добродушно). Одне слово — поет... Мабуть, вірші в голову прийшли, побіг записувать.
Іван Стратонович (що пильна слідкував за сценою). Гм... Страшенно нетерплячий поет.
Карпо Федорович (стурбовано встав). Може, то через нас... Може, недовольні, що... з мужиками?
Наталя Павлівна. О, тату! Що ви?! Бідний же ви мій! (Сильно обнімає його й гаряче цілує).
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Та сама кімната. Темно. З улиці крізь балкон падають смуги світла ліхтарів. Входить Іван Стратонович. Він в робочій сорочці. Озирається. Підходить до дверей кімнати Наталі Павлівни, стукає й тихо гукає: "Наталю Павлівно!.. Наталю Павлівно!.." Іде на балкон, одчиняє двері, визирає й виходить. Видно, як спирається на перила й застигає в понурій задумливості. В цей час тихо входять з сіней Наталя Павлівна й Тось. Як тільки вони починають балакать, Іван Стратонович озирається, .щвидко й обережно причиняє двері й ховається за стіну. Іноді визирає.
Наталя Павлівна (тихим голосом). Темно. (Світить лампу). Пульхера, мабуть, вже спить, Андрій в майстерні, а всі у Досі. Ти не посидиш трошки?
Т о с ь. Ні хвилинки! Ти знаєш, за чим я прийшов, і прошу мене не задержувати. Прошу, головне, покинуть цей тон цілковитої невинності.
Наталя Павлівна. Вогнику мій! Кажу ж тобі, що більше не буде. Тепер вже я буду вільніша. Завтра прийду до тебе на ввесь вечір. Скажу, що піду з ученицями в театр, і на весь вечір до мого хлопчика. На весь вечір!
Тось. Можеш не турбуватись і не брехать. Досить уже брехні. Прошу дать мені всі мої листи. Це єдине й останнє моє прохання.
Наталя Павлівна. Навіщо вони тобі?
Тось. Тасю! Я не виношу цього тону! "Навіщо мені листи". Невинність.
Наталя Павлівна. Хіба ми гімназисти, що, розходячись, мусимо вертати листи?
Тось. В твоїх руках мої листи я не хочу лишати.
Наталя Павлівна. В моїх руках? А давно ти цілував їх? Хлопчику, хлопчику, навіщо ти мене так мучиш? Навіщо?
Тось. Ах, лиши, будь ласка... Ніяким твоїм мукам я не вірю, і все це одна комедія.
Наталя Павлівна. Чого ж ти хочеш від мене?
Т о с ь. Ти знов? Я хочу правди! Любиш мене? Так ходім зі мною! Андрія? Так лишайся з ним. Ясно? А ти хочеш дуже легко жертви приносити. "Со всеми удобствами". Ха-ха-ха! Ні! Жертва — так жертва! А зручності покинь нам, грішнцм смертним, які себе не хочуть приносити в жертву, які в святі не записуються. Та, розуміється, які тут жертви! Одні жалкі слова. Ти просто знаєш, що мене такими словами скоріше можна удержати, ну і жариш. Другому будеш друге говорить. Хіба тобі важко? Ну, та це вже стара пісня. Прошу дать мені листи. Мені ніколи, я мушу йти.
Наталя Павлівна сідає коло столу, кладе голову на руки і якийсь час сидить
непорушно.
Тось. Наталю Павлівно!.. Чуєте?
Наталя Павлівна (підводячи голову, тихо). Знаєш, до чого ти мене присуджуєш тим, що підеш од мене?
Т о с ь. До того, що ти візьмеш другого любовника. Більш зручного.
Наталя Павлівна нахиляє голову. Потім помалу, мовчки встає, іде до себе в кімнату, якусь хвилину порається там і виходить з пакуночком листів у руках. Кладе на стіл перед Тосем і знов сідає на своє місце.
Тось (грубо). Всі тут?
Наталя Павлівна. Всі, Тосю.
Тось (криво посміхаючись). Недовго й вагалась.
Розгортає один з листів і починає про себе читати. Потім злісно мне його в руці й сує весь пакунок у кишеню. Наталя Павлівна поглядає на нього.
Тось. Ну, тепер ваша жертва буде цілком чиста і свята. Бажаю знайти більш святого і жалісливого, ніж я. Прощайте.
Наталя Павлівна (тихо). За що ж ненависть, Тосю, га? Невже інакше не можна розійтись? Ну, я розумію, ти не можеш ділитись, я не можу покинуть Андрія.
Тось. Ну, розуміється. Обов'язок святий.
Наталя Павлівна. Ні, Тосю, не обов'язок. Просто — не можу. Від одної уяви, що з ними зробиться, у мене так стискується серце, що я готова кричать від жалю. Чекай. Розумом я й сама розумію, що це дурниця, що я маю цілковите право покинуть їх і йти з тим, кого люблю. Вини не бу^е ніякої. Але... Не можу... Хіба я сама, котику, не думала про це? Я не зможу потім жить, вони кожну хвилину будуть стоять передо мною. І не того, Тосю, що я покинула їх, а того, що розбила їхню віру. От що! Умри я — це для них в тисячу раз легше, ніж зрада. В тисячу раз! Це буде просто нещастя, але віра в щастя, в людину не розіб'ється. Розумієш? їм легко буде жить. Розумієш ти мене?
Тось. Ні. Цього я не розумію; тільки те, що кого любиш, того й жалієш.
Наталя Павлівна хитає головою й сумно посміхається.
Тось. Так, так. Ти любиш Андрія і його жалієш, а мене ти не любиш... і не жалієш. А мене можна пожаліти! (Схви-
льовано ходить по хаті). Я вимучився, я не сплю ночі і мучусь так, що іноді кричу, як божевільний, і вранці сусіди присилають двірника подивитись, що зі мною. Одна думка, що тебе обіймає другий, що ти милуєш його, смієшся до нього... О! Тисяча б-жалких стояли передо мною, я б їх всіх зіпхнув, щоб дібратись до тебе. Ти цього не розумієш, бо ти не любиш. І тепер я спитаю тебе, чому ти жалієш Андрія, а не жалієш мене? Чому?