Гей, не шуми, луже, Зелений байраче! — Не плач, не журися, Молодий козаче...
Поглядає на Тося, який хмуро ходить по хаті. Наталя Павлівна. Ура! їдуть! Досю, їдуть! (Біжить з балкону в сіни, Дося за нею).
Іван Стратонович (встає до Тося). Ви ж наготовили встрічні вірші?
Тось. Ідіть ви к чорту!
Іван Стратонович. О, ви зовсім не в екстазі, що приїжджають "родичі"...
Тось дивиться на нього.
Іван Стратонович. Яб на вашому місці цілу поему зварганив би. "О, ви, которі..." Хе-хе-хе!
Тось. Слухайте, ви, кислото... Я зараз не маю охоти жартувать, але коли ви так дуже хочете, то можу. Тільки щоб потім не жалкували.
Іван Стратонович. У-у, з такою передмовою я пас. З поетами, коли вони не мають охоти жартувать, небезпечні жарти. Ухиляюсь. Покірно ухиляюсь і прошу ласкаво вибачити. О, родичі ваші вже йдуть... Мовчу, мовчу...
Тось. Щось ви сьогодні страшно балакучі.
Іван Стратонович. З вами роллю помінявся.
В сінях чути скрики; гомін голосів, поцілунки. Входить Андрій Карпов и ч, за ним Карпо Федорович, Сан я, Наталя Павлівна
і Д о с я. Всі радісно схвильовані. Андрій Карпович — літ 40, худий, згорблений, одежа на ньому сидить мішкувато. Сам дуже негарний, з великим червоним носом і блідим
лицем. Очі тихі, промінясті, надзвичайно ласкаві й розумні. Карпо Федорович — похожий дуже на сина. Одягнений по-селянському. Очі з виразом зляканої покірності, угодливості й несмілості. Почуває себе ніяково, ступає несміло, незграбно, весь час соромиться й витирає
з лиця піт. Іноді тільки з боязкою ласкою поглядає на дітей. Сан я—висока, гарна, ще молоденька дівчина з дуже хмурим лицем і очима, які спідлоба дивляться на все немов байдуже й суворо. Держиться рівно, одягнена по-міщанському.
Андрій Карпович. Ну от, тату, ви й дома... Ви й дома... Тепер усе... От і обід на столі... Хе-хе-хе! І вся наша сім'я... Оце наш родич, двоюрідний брат Наталі, поет, знаєте, складає пісні, чудесні пісні. Ось колись ми... Прекрасний чоловік, познайомтесь... Це мій тато, Тосю, прошу любить і жалувать, як кажуть кацапи. (Щасливо сміється).
Тось мовчки уклоняється й простягає Карпу Федоровичу руку.
Карпо Федорович (з ніяковою посмішкою незграбно стискує її й говорить). Очень довольні. Приятно...
Андрій Карпович. А це, тату, мій компаньйон... Разом працюємо над машиною... Він на вид трішки хмурий, а серце чудесне... Хе-хе-хе! Чудесне серце... У хмурих лицем часто серце веселе...
Іван Стратонович (простягаючи руку, серйозно, низько вклоняється). Не компаньйон, а помічник вашого сина.
Карпо Федорович. Очень довольні... Звиніть... Приятно...
Андрій Карпович. Ну, а тепер можна й обідать... З сестричкою познайомились? У, яка хмара... А серце теж золоте... Рекомендую, панове, за цею хмарою ховається чудесне сонечко. Чудесне! Ну, от церемонія скінчилась. Та-сюню, може, вже й обідати можна?
Наталя Павлівна. А може, вони б трохи умились з дороги... Тату, може, хочете умитись? Саню?
КарЪо Федорович (покірно повертається за нею). Ну да, умиться з дороги... Так що...
С а н я..Я б умилась.
Наталя Павлівна. От і чудесно. У вашій кімнаті вже наготовлено все. Ходіть, таточку, за мною. (Злегка обіймає його). Досю, там усе єсть?
До ся (що шепотілась з Санею). Все, я зараз. Ходім. (Бере Саню й виводить).
Андрій Карпович (піднято ходить по хаті, підходить то до Івана Стратоновича, то до Тося, гладить їх по плечах і весь час радісно посміхається). Значить, у нас прибавилось народу... Нашого полку "прібило", як то співається десь... Де то так співається, Тосю? Га?
Тось. В старослов'янській пісні...
Андрій Карпович. В старослов'янській? Чудесні ці старослов'янські пісні... Чудесні... Тільки я забув уже... А чудесні... Ми, українці, старші слов'яни, ніж руські... Старші, чистіші. Вони помішані з фіннами. Ви не згодні, Іване Стратоновичу? (Гладить по плечі його).
Іван Стратонович (посміхаючись). Цілком згоджуюсь. Тільки мені здається, щой руські — чудесний народ.
Андрій Карпович (гаряче). Чудесний, прекрасний народ! Знаменита нація, просто знаменита. А день, панове, який сьогодні чудесний! Га? Поете! Славте день і сонце... Як то єсть:
Слава... слава_
Хортам, і гончим, і псарям...
Ну, тут точка. Точка, точка. Де точка, то вже годі... Ха-ха-ха! Я, панове, сьогодні трішки переповнений. І ледащо, ледащо страшенне. З самого ранку гуляю. Лаєтесь дуже, Іване Стратоновичу? Дуже? Пропав день? Нічого, надолуджу! Тепер закипить. Голову даю, що через тиждень здамо в комісію мотор.
Іван Стратонович. Раз голову даєте, то здамо. Андрій Карпович. Даю! Дві голови даю! Іван Стратонович. Чиї? Мою й вашу? Входить Наталя Павлівна.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Ні! Мою й... (озирається) й ось чию... Ось чию!
Наталя Павлівна(з сяючим обличчям). Що таке?
Андрій Карпович. Тасю! Я кажу, що через тиждень здамо в комісію мотор. Даю дві голови, що здамо. Мою й твою. Правда, здамо? Даєш?
Наталя Павлівна. Даю!
Андрій Карпович. Урра! А ще через тиждень, як дасть бог, може, вже й авансик нам наші бельгійські капіталісти одпустять. Одпустять, Іване Стратоновичу, га?
Іван Стратонович. Як даєте голову, що одпустять...
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Дві голови даю. А що, справді, вони ж уже до гвинтика знайомі з нашою роботою! Що їм? Спробували та й контракт. Ого! Чортова Бельгія заплатить-таки нам...
Наталя Павлівна. Адю, Адю!.. Спокійніше, спокійніше, а то мокрого рушничка на голову покладу. Занадто ви вже розходились. Дивіться на нього, яким балакунчиком став сьогодні.
Андрій Карпович. Тасюню! Сьогодні ж день... (Бере її руку, гаряче цілує). Ти сама знаєш... І я за нього ніколи тобі не забуду... Ну, й годі... Не буду... Що ж там наші подорожні? Миються? Швидше їх сюди.
Наталя Павлівна. Зараз, зараз...
Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. От і Пульхера... Давайте, Пульхеро, борщ, гості вже приїхали.
Андрій Карпович. Приїхали, Пульхеро; тепер держіться, варить будете на двох більше.
Пульхера. І слава богу. Аби було з чого, а то хоч на цілий рід варитиму...
Андрій Карпович. Буде, Пульхеро, буде! Ще трішки, то буде так, що й...
Пульхера. І слава богу. А то вже...
Наталя Павлівна. Давайте, Пульхеро, давайте. Ось уже ідуть наші.