Дося (що шепотілась з Санею). Ти, Андрійку, знаєш, що я ніколи не вийду заміж, ну... і не треба.
Андрій Карпович. Ого! Чудесного жениха тобі знайдемо. Правда, Іване Стратоновичу? Та що ви сьогодні такий хмурий, як гріх?
Іван Стратонович (що ходив, зупинившись). Скучно. Од скуки я навіть хочу запропонувать вам почитать що-небудь уголос... Так, всією сім'єю... У мене тут єсть одна цікава річ...
Андрій Карпович. Чудесно! Тільки робота у нас, Іване Стратоновичу... Га?
Іван Стратонович. Та це недовго... Ви як, Наталю Павлівно?
Андрій Карпович. Тасю, почитаємо? Господи! Що з тобою, ти біла, як стіна!
Всі стривожені. Саня підбігає.
Наталя Павлівна (хоче посміхнутись). Нічого. Це так...
Іван Стратонович. От бачите, я ж вам кажу, лучче випийте лавро-вишневих капель.
Наталя Павлівна мовчки дивиться на нього.
Андрій Карпович. Справді, серце, випий... Випий, голубко, це чудесні каплі, я по собі знаю. Принести тобі? Саню!
Наталя Павлівна (поспішно, різко). Не треба
Андрій Карпович. Та що з тобою?
Наталя Павлівна. Ах! Нічого зі мною нема. Ну, зблідла трохи. Ну, голова болить... Право, Адю, я як маленька дитина у тебе. Ну що тут такого? Ну що тут такого? Та й ви, Іване Стратоновичу, як навмисне сьогодні дуже дбайливі. Давайте краще співать. Це найкраще.
Андрій Карпович. Ну, куди тут співи. Краще дійсно почитать що-небудь. От Іван Стратонович щось там має. Хай чита, а ти поклади голівку мені на плече, заплющ оченята, й чудесно буде. їй-богу.
Наталя Павлівна. Ні, я читать не хочу. Щось інше...
Андрій Карпович. Капризна яка сьогодні наша мамуня. Ну, співать так співать. Тільки пізно вже, може? Зачини, Досю, балкон. Ну, будемо співать, Іване Стратоновичу, сідайте, будемо басувать. Тільки якої, панове, га? Я, знаєте, здається, мертвий з могили вилізу, як почую, що коло мене десь співають. Ну, що: тобі лучче трішки?
Наталя Павлівна. Лучче, лучче... Сиди так коло мене.
Іван Стратонович. А я так стояв би за те, щоб читать. Наталі Павлівні спокійніше було б.
Саня (різко). Співать будемо! (Вороже дивиться на Івана Стратоновича).
Іван Стратонович (здивовано-хмуро дивиться на неї, потім на Наталю Павлівну пильно). Ви думаєте, що Наталі Павлівні лучче буде, як співать?
Саня. Раз вона так хоче, то, значить, лучче.
Іван Стратонович. Ну, я б цього не сказав.
Наталя Павлівна. Саню... Іди сюди. (Саня підходить, Наталя Павлівна бере її голову, цілує). Моя хороша дівчинко!..
Андрій Карпович. Ну, а тепер співать. Правда, тату? Трішки заспіваємо й до роботи. Ну, панове, яку?
Іван Стратонович. Давайте "Як умру, то поховайте...".
Саня. Ну, це сумна, і тато не знають. Іван Стратонович. Нічого, будуть за нами тягнуть.
Андрій Карпович. А пісня чудесна, давайте? Тасю?
Іван Стратонович. Це якраз для Наталі Павлівни. Підходяща.
Андрій Карпович. Правильно. Тільки тихо-тихо, панове, ну, баси починають. Саню, Досю, ви ж глядіть. Ти, Тасю, можеш не співать, ти собі сиди... Ну! (Диригуючи починає).
Як умру, то поховайте...
Співають: Андрій Карпович співає, схиливши лице до Карпа Федоровича, той конфузиться, але тягне за ним, Іван Стратонович з понурою посмішкою дивиться на Наталю Павлівну.
Наталя Павлівна (сидить, одкинувши голову назад з заплющеними очима. Раптом, після другого куплету, встає й говорить рівним стомленим голосом). Ні, піду ляжу. Спів гірше. Ви, справді, краще читайте. Читайте, Іване Стратоновичу, я піду ляжу.
Андрій Карпович. Мамуню!
Іван Стратонович. Бачите, я вам казав, випийте лавро-вишневих капель!
Наталя Павлівна. Може, й вип'ю. (До всіх). Ви собі сидіть, не турбуйтесь, ради бога. Єрунда. Ось вам Іван Стратонович прочитає, а я, може, засну...
Андрій Карпович. Ну, куди тут читать. Ото біда яка... Ніколи не боліла голова... Мамуню, може, лікаря покликать?
Наталя Павлівна. Дякую, Адю. Це ж дурниця, я просто втомилась. Спокійної ночі! Усі. Спокійної ночі.
Карпо Федорович (поспішно). Ходімте, діти, ходімте. Пора і нам спать.
Іде. Саня й Дося виходять з ним.
Іван Стратонович. Ну, ходімте й ми, Андрію Карповичу! Хай наша хазяйка засне, спочине. А ми, може, вдвох почитаємо...
Наталя Павлівна. Адю, останься на хвилинку! На одну хвилиночку.
Іван Стратонович. А я, значить, сам піду? Ну, спокійної ночі, Наталю Павлівно! А капельки приймете? Хе-хе-хе. (Виходить).
Андрій Карпович (здивовано). Що ж тут смішного? Глупо, й більш нічого.
Наталя Павлівна. Він дума, що я хочу по дамському звичаю пококетувати своїм стражданням, щоб мене жаліли. (Іде до канапи). Сядь, Адю...
Андрій Карпович. Глупо, й більш нічого. (Сідає поруч).
Наталя Павлівна (якийсь час сидить з заплющеними очима. Раптом кладе руки на плечі Андрія Карповина). Адю, я хочу дати тобі кілька питань, будеш одпо-відати мені щиро, по совісті?
Андрій Карпович. Мамуню, хіба я коли...
Наталя Павлівна. Ну, добре. Скажи: ти любиш мене?
Андрій Карпович. Тасюню! Ти б ще спитала, скільки буде два рази по два...
Наталя Павлівна. Ну, добре. Ти віриш мені?
Андрій Карпович. Як богові.
Наталя Павлівна. Чекай. Ти одповідай, подумавши. Скажи, ти повірив би, якби тобі сказали, що я тебе обманюю?
Андрій Карпович. Тасю! Що з тобою? Що за розмова?
Наталя Павлівна. Одповідай, Адю, і не звертай уваги, у мене сьогодні нерви трішки розійшлись... Ну?
Андрій Карпович (подумавши). Ні, не повірив би. (Спалахнувши). А той, хто говорив би... мерзота, й більше нічого!
Наталя Павлівна (слабко посміхнувшись). А якби я, дійсно, зрадила... Дійсно... Що б ти?
Андрій Карпович (з тайним ляком). Тасю... Тасю...
Наталя Павлівна (весело сміючись). Господи, зблід як! Заспокойся, хороший, ніякої зради нема, я тільки хочу знать, як ти любиш мене... і як віриш.
Андрій Карпович. Ну, Тасю, ти підбираєш поганий спосіб узнавать... Фу! (Витирає лоба).
Наталя Павлівна (тривожно). Тобі погано? Ну, вибач мені, вибач мені, хороший, я погана, вибач, Адю...
Андрій Карпович. Та нічого, нічого... Тільки, Тасю, ти можеш не питать мене про це... Ти знаєш сама, як я тобі вірю... Здається, малим богові так не вірив. їй-богу. Знаєш, скажу тобі правду: спочатку, як побрались, я не вірив тобі, мучився, думав — просто з жалості ти пішла за мене. Думав, що я тобі як мужчина просто гидкий. Знаєш... я навіть не смів іти до тебе, як до жінки. Чекай, як говорить, то вже говорить. Іноді я навіть думав, що ти вийшла за мене через те, що надієшся бути багатою. Одну хвилинку, одну тільки хвилинку раз так подумав! І то давно, мамуню, давно! Тепер я тільки молюсь на тебе, тепер я іноді такий щасливий, що аж страшно, за що мені таке щастя? Зо всіх боків щасливий: як син, як мужчина, як брат, як чоловік, як людина, як... Тасю, Тасю! Ти ще питаєш? Та якби це трапилось, що ти... що ти обманювала, знаєш, це був би якийсь один жах. Це був би кінець!.. Це було б гірше смерті! Куди: якби ти (не дай бог!) померла, це було б в сто — куди! — в тисячу раз легше... Смерть я, може, пережив би, а обман... Ой, мамуню, не треба навіть говорить... Не треба!